І так почалися мої медичні студії. Тому що перший семестр відбувся весною 1942 року, мене прийняли відразу на другий семестр з умовою, що я відбуду перший весною 1943 року. Це так як за ленінським принципом: "крок вперед, два назад". Це створювало для мене деякі труднощі в навчанні. За програмою, наприклад з анатомії, мені треба було вивчати м'язи й нерви, не знаючи скелету. Отже треба було мені надобов'язково, хоч побіжно, вивчити скелет, щоб знати, де причепити м'язи. Всі виклади йшли німецькою мовою, яку різні професори знали по різному. Дехто, як наприклад професор Попов, мали з нею неабиякі труднощі. Поза формальним викладом, ми говорили з професорами, чи їхніми асистентами, українською чи польською мовами.
Навантаження предметів було досить інтенсивне, особливо тому, що починаючи зразу з другого семестру, я мусів вивчати фізику і хемію, не знаючи їх основ. Але закінчивши добру станиславівську ґімназію відмінником, а крім того один рік україністики, я мав досить інтелектуальних здібностей та академічної підготовки, щоб скоро й успішно втягнутися в науку. Однак присвятитися в той буремний час виключно науці було просто неможливо. Друга Світова Війна була в повному розпалі. На зміну польській прийшла совєтська, а потім німецька окупації. Ті зміни породжували короткі спалахи надій, які скоро кінчалися розчаруванням. Український нарід, а особливо молодь відчувала історичну вагомість тих днів і в міру своїх можливостей готувалась до оборони національних інтересів, використовуючи кожну нагоду для боротьби за справу визволення й віднову української незалежної держави.
Тому багато студентської молоді теж включалося в політичні дії в рядах двох націоналістичних організацій: "бандерівців" і "мельниківців". Я був одним із тих, що ще перед вибухом війни був пов'язаний з революційною ОУН. У Львові ці мої зв'язки скоро відновилися й організаційна робота почала щораз то більше абсорбувати мій час. Саме тоді між обома таборами проходила не надто здорова боротьба за опанування т. зв. леґального студентського сектора. Кожна висока школа мала свою студентську громаду з різними референтурами, які треба було обсадити своїми людьми. Тому що в той час загально панувала провідницька система і референтів не вибиралося, але назначувалося згори, то головним завданням було опанувати в громаді ключові позиції, а потім попазначувати своїх референтів.
У студентському секторі перевагу мав бандерівський табір. Представники поодиноких високошкільних громад творили центральний орган ОПУС (Об'єднання Праці Українських Студентів). Його очолював, призначений Українським Центральним Комітетом, д-р Богдан Лончина. Він сам, здається, був аполітичний (хоч ми підозрювали його в мельниківських симпатіях). Д-р Лончина був дуже тактовним і солідним працівником і намагався в міру можливостей допомагати студентам у їх навчальній і суспільній праці. Його співпрацівниками були представники поодиноких студентських громад: З. Корчинський, Р. Галібей, З. Салій, Косарчин та інші. Деяких він підозрював (Галібея і Косарчина), що вони були пов'язані з революційною ОУН, але коли на останньому засіданні ОПУС-у виявилося, що всі інші теж були членами і прихильниками того самого табору, він був тим явно заскочений. Праця "леґального сектора" мала здебільшого "просвітянський" характер: влаштовування концертів, вечорів, організація самоосвітніх гуртків, мистецьких ансамблів, хорів тощо. Здається тому, що я закінчив один рік україністики, мені було доручено провід секції українознавства при медичній громаді.
З наукою я справлявся без помітних труднощів хоч чим далі, то я міг присвячувати їй щораз то менше часу. Моє матеріяльне положення, особливо в 1942-43 роках було дуже важке. Не тільки що я не міг числити на будь-яку допомогу харчами, яких через вилив Дністра було обмаль, я мусів часто їздити додому, щоб допомагати в господарській роботі. Часто бувало, що я 3-4 дні на тиждень був у Ямниці, а решту у Львові на студіях. Німці накладали великі контингенти, які треба було своєчасно скласти, інакше грозили твердими карами, а то й конфіскацією маєтку. Мені приходилося помагати жати збіжжя, молотити, відвозити контингенти, весною орати й сіяти.
В гуртожитку я жив в одній кімнаті з Петром Харуком, Михайлом Шевчуком і Славком Павлівським. Останній був із сусіднього села, Угринова Горішнього, де його батько був директором школи, їхнє економічне положення на той час було досить добре, так що його батьки часто передавали мною для свого сина передачі і, ясна річ, дещо й мені з того перепадало. Крім того мій товариш і свояк, Василь Ґалярник, був студентом Львівської теології. Його батько мав млин і тета часто передавала для нього харчі, а за те й мені попадала якась хлібина, горнятко масла чи плесканка сиру. В гуртожитку можна було дістати раз у день "обід", що переважно складався з пенцакової зупи чи пенцакової каші або бараболі. М'ясо траплялося рідко. Вечері й сніданки треба було собі самим готовити. На нашому поверсі була кухня з кількома ґазовими пальниками, до яких вечорами була довга черга. Щоб якось розбити нудьгу чекання на вільний пальник, ми придумували якісь забави. Найпопулярнішою забавою був "Наполеон". Бувало, як уже від тої забави пашіла рука, приходилося часом уживати покришки від баняка. Покришку вживалося теж часом для камуфляжу, бо руку й силу удару деяких учасників з часом можна було пізнати.
В той час, щоб дістати в їдальні навіть тої пенцакової зупи й каші, треба було проходити різні бюрократичні формальності, до яких, я в моєму тодішньому "революційному" настрої ставився з презирством і неохотою. Спочатку, завдяки деяким знайомствам, мені вдавалося купувати ті мізерні обіди без приписаних карток. Але згодом прийшло загострення режиму, головно коли новим касиром-цербером назначено свіжоспеченого студента — гуцула, Дмитра Григорчука. Він, будучи новим і ревним бюрократом, держався всіх принципів і не хотів продати мені квитків на обіди без відповідної документації. Хоч його позиція викликала в мене зрозуміле обурення, він вперто стояв на своєму. Я був змушений іти до ОПУС-у, полагодити потрібні формальності. Там я вперше зустрівся з д-ром Лончиною. В той час "революційна" молодь, до якої належав і я, ставилася до УЦК й органів цього комітету подібно як у 30-х роках націоналісти ставилися до діячів УНДО, чи інших леґальних партій, що тою чи іншою мірою співжили чи співпрацювали з польською владою, їх вважали за "хрунів", або "угодовців". Моя перша зустріч з д-ром Лончиною була здебільше конфронтаційна й хоч він вкінці дав мені відповідні картки на ті обіди, то все ж таки моє враження від зустрічі з його особою не було дуже позитивне. Далеко пізніше, коли я пізнав його ближче, а особливо коли він запросив нас, учасників концерту з нагоди інавґурації академічного 1943 року, на прийняття до дому своїх батьків, моє відношення до нього змінилося. В той вечір я побачив, що д-р Лончина є людиною високої культури, товариської оглади, з тонким почуттям гумору та що він намагається в тих важких обставинах робити для студентів усе, що можливе.
На цю зміну моїх поглядів не менше вплинула присутність на цій вечірці його гарної молодшої сестри, Ірени. Змінилося також моє відношення до гуцула Григорчука. По кількох роках, вже на еміґрації, я побачив, що він є "добрий хлоп". Я заприязнився з ним, особливо через його дружину, Наталку, яку я знав ще зі Станиславова як одноклясницю моєї сестри, Стефи.
Після такої студентсько-побутової диґресії, повернімося до студійних справ. Треба сказати, що поза всіма негативами совєтської окупації 1939-41 років, для української молоді Галичини відкрилася тоді ширша дорога до вищих студій. За польської влади вищі студії для української молоді були обмежені до таких професій як теологія, право, клясична філологія і т.п. Доступ до технічних студій, а особливо до медичних був дуже обмежений через т. зв. "нумерує клявзус". Тільки деяким одиницям щастило дістатися на ці студії. Коли прийшла зміна влади, голодна вищих студій українська молодь із запалом кинулася використовувати всі можливості. Те ж саме наставления продовжувалося й після приходу німців. Німці, однак, не дали дозволу на відкриття університету з його гуманістичними, правничими, філологічними та іншими факультетами. Відкрито тільки технічний, медичний, аґрономічний та ветеринарний інститути, так що залишився вибір між цими високими школами вузького фахового спрямування: техніка, медицина, аґрономія й ветеринарія.