Тому що медицина найбільше зближена до гуманістичних наук, медичний інститут абсорбував велике число студентів, які колись були студентами гуманістичних наук. Може, тому серед теперішніх лікарів так багато людей, що люблять і вміють писати, як, наприклад, покійний Михайло Сосновський, редактор "Лікарського Вісника", Павло Джуль, Павло Пундій, Володимир Білинський-Кримський, Юліян Мовчан, Ярослав Крив'як і багато інших з "побічними" талантами.
Був на медицині теж великий відсоток дівчат, яких техніка, агрономія, чи ветеринарія притягали у меншій мірі. Багато з них поважно й пильно вивчали медичні предмети, але були й такі, що вписались на медицину, щоб бути у Львові в студентському середовищі. Були також такі студенти, які вживали студентський статус як алібі чи прикриття для якоїсь іншої діяльности. Деякі хоронилися перед вивозом до Німеччини на роботу, або перед побором до т. зв. Баудінсту. Був теж деякий процент т. зв. "золотої молоді", що використовували студентський час і статус, щоб виживатися та забавитися. Була й катеґорія бізнесменів-паскарів, що торгували різними речами, часто т. зв. липою — підробленими картками на харчі чи інші речі, які продавалися тільки за картковою системою.
Між корпусами різних інститутів на Пекарській вулиці було просторе подвір'я з різними алеями, клумбами квітів, де кожночасно можна було спостерігати кипуче студентське життя. Там відбувалися різні леґальні й нелеґальні зустрічі, різні рандтки, комерційні трансакції. Можна було бачити групи студентів в розпалі різних дискусій, жартів та сміхів, можна було сидіти й любуватися природою, чи подивляти гарних прохожих дівчат. Там можна було стрінути кого тільки захочеш, а часто теж треба було пильнуватися перед очима тих, що могли навести на когось біду.
За національністю студентський склад був у великій більшості українці, але була невелика частина поляків, чи може вони себе подавали за фольксдойчів. З ними ми, українці, не підтримували жодних зв'язків. Тепер зі соромом треба згадати, що нам рекомендувалося, з конспіративних оглядів, стерегтися ґестапівців і мельниківців. За порядок, хто з них був перший, не можу тепер ручитися. Але, на жаль, так тоді бувало. Пізніше, ми прийшли, хоч не всі, до переконання, що ми всі сидимо в одній бочці та що жде нас однакова доля.
Існування тих інститутів на терені Ґенерального Ґубернаторства, до якого німці, всупереч усякій логіці, причепили Галичину, відірвавши від решти українських земель, з яких вони створили царство кровожадного Еріха Коха під назвою Райхскомісаріят Україна, було своєрідним парадоксом і унікальним явищем. Німці у своїй жорстокій та політично безглуздій колоніяльній схемі не передбачали вищих шкіл для слов'янського елементу. Цю свою схему почали вони вводити в життя під час ще далеко не виграної війни.
Пригадую, що в Києві зараз після приходу німців, українські громадянські чинники відкрили були медичний інститут та інші середні та вищі школи. В короткому часі, як інформувала нас студентка третього року, з якою ми нав'язали були контакт, інститут та інші учбові заклади німці закрили, а студентів намагалися поголовно вивезти на роботи до Німеччини. Для України передбачувалася освіта на рівні 4-х кляс початкової школи.
Не було також вищих шкіл на території решти Ґенеральної Ґубернії, до складу якої входили рештки колишньої Польщі. Виходило, що тільки для "тирольців сходу", цебто нас, галичан, зроблено і то, правдоподібно тимчасовий виняток. Та й тут ішов натиск знизити формальний академічний рівень тих наукових закладів і всі ті інститути по короткому часі переіменовано на "фахові курси".
Одначе помимо зміни назви на "фахкурси", високий науковий рівень був задержаний і, як пізніше в повоєнний час виявилося, він не поступався рівневі німецьких чи австрійських університетів, де багатьом львівським студентам довелося кінчати свою освіту.
Наші передклінічні курси викладали в більшості висококваліфіковані повні професори, або їхні доценти. Д-р Марковскі — анатомію, д-р Ластовецький — фізику, д-р інж. Вертипорох — хемію, професор Бриґідер — зоологію, професор Ялови — гістологію, професор Попов — фізіологію, професор Зембіцкі — історію медицини, професор Барановскі — фізіологічну хемію. Крім них викладали ще доценти: д-р Мриц — ботаніку, д-р Пушкар — німецьку мову, д-р Мучій — ембріологію і д-р Собчук — медицину спорту і праці.
На початкових семестрах основним і найтяжчим предметом була анатомія. І ї викладав один з найкращих знавців анатомії Польщі і навіть Европи, старший уже віком і стажем, професор д-р Юзеф Марковскі. Його виклади були досить монотонні, він належав до давньої схоластичної школи, яка вимагала докладного вивчення всіх найдрібніших деталей всіх органів. Отже, ту описову анатомію треба було "визубрювати на бляшку". Крім його викладів, треба було відробляти просектор, який провадили його асистенти, д-р Бурачинський і д-р Соколовська.
За німців, під час війни, трупів у просекторі не бракувало, але відчувалася недостача всякого іншого інвентарю, як халати, інструменти, а найбільше брак ґумових рукавиць. Дуже рідко хто їх мав і треба було робити дисекцію або інструментами, а здебільша застосовувати "пальцеву дисекцію", вживаючи голих рук і пальців. Тому що в просекторі не було надто догідних можливостей помити руки, то ми часто, прийшовши додому, аж тут видовбували м'ясо небіжчиків з попід нігтів.
Звичайно ми одержували до дисекції якусь частину тіла, до якої було призначено 2-3 студенти. Як перший препарат, пані Туринська і я, одержали ногу. Нашим завданням було спрепарувати всі м'язи і нерви. Пані Турянська була дуже серйозна, трохи старша за мене, замужня жінка. Декілька днів ми робили дисекцію разом, а потім я мусів поїхати майже на цілий тиждень до Ямниці, на весілля моєї тіточної сестри, де я мав сповняти функції дружби. Пані Турянська закінчила решту дисекції і коли я повернувся з весілля, вона мені все показала і дуже гарно роз'яснила всі зачепи м'язів, всі перебіги нервів та які м'язи вони унервлюють. Вона мене так добре навчила, що коли ми обоє пішли складати з цього кольоквіум до д-р Соколовської, то мені було трохи прикро, коли я одержав оцінку "дуже добре", а моя вчителька тільки "добре". І де ж тут справедливість?
З цією моєю поїздкою на весілля пов'язана одна моя зустріч з видатними особами нашої церкви, про що я хочу згадати на цьому місці. Як згадав я раніше, в той час на теології був мій свояк, Василь Ґалярник. Він також був запрошений бути дружбою на тому весіллі. Коли я запитався, коли він їде, то він мені сказав:
— Миколо, нема мови, старий мене не пустить. "Старим" називали питомці ректора духовної семінарії, о. д-р Йосифа Сліпого.
— Ти тим не журися. Я собі зтим пораджу і ти будеш на весіллі, — сказав я йому.
Весілля в Ямниці було, звичайно, у вівторок. У понеділок рано я пішов до семінарії й попросив авдієнції в отця ректора. Він прийняв мене дуже гарно, почав розпитувати про мої студії та про події в селі. Своєю шляхетною постаттю та прихильним ставленням він майже мене роззброїв і я вже вагався, чи не краще мені відступити від свого пляну. Врешті він запитався про ціль моїх відвідин і я таки з укриваним соромом сказав йому, що я сьогодні рано приїхав з Ямниці з проханням від батька Василя Ґалярника відпустити його сина на кілька днів додому, бо мати його дуже поважно захворіла. Отець ректор негайно дав Василеві відпустку і він таки ще того самого дня поїхав на весілля. Мій плян закінчився успіхом, але не було в мене з тієї причини ні гордости, ні радости. Мені було соромно, що я оббрехав таку добру й визначну людину. І хоч ми мали багато гарних весільних переживань, то цей вчинок довго затроював мій настрій.