На питання, що їй найбільше долягає, вона казала: "Йой дужем слаба і фурт тягне мене до подушки".
— А що і де вас болить? — питали ми.
— Та бо я маю запалінє трох нервів: плуцного, бжушного і серцевого. І ніц ми не поможе, йно хіба "защики" (уколи).
Ми її добре провірили, взяли відповідні лябораторійні досліди і знайшли, що все було нормальне. Д-р Хмілевський запитав нас, що думаємо з нею робити. Ми сказали, що мусимо давати їй уколи, на що він погодився. І так ми щодня почали її "колоти" й питали, як вона тепер почувається і чи дальше тягне її до подушки. По тижневі щоденних уколів їй покращало і вона пішла додому.
За тих кілька тижнів ми дещо обзнайомилися з практичними медичними заходами. Ми мали можливість відвідувати теж інші відділи. Ми були присутніми під час кількох операцій, які робив директор хірургічного відділу, д-р Жовнірович. Цей кількатиженевий побут у шпиталі був для нас не тільки приємний, але й корисний. Тепер ми усвідомили собі, що в дійсності є медицина.
З початком 1943-го року надходили великі зміни у воєнній і політичній ситуації. Після поразки німців під Сталінградом, з'явилися сумніви щодо неминучости німецької перемоги й побудови райху на наступне тисячоліття, чим досі чванилася ґеббельсівська пропаґанда. Розробка протинімецьких позицій у нашій організаційній літературі постійно викристалізовувалася, почалася вже активна збройна боротьба проти німців на Волині під прапорами УПА. Події, однак, вказували, що німецькі фашисти війни не виграють і що на наші землі повернуться знову большевицько-російські окупанти. Предвісником цього були червоні партизанські загони, які пробивалися на терени Полісся й Волині, а то й на терени Галичини в Карпати. Боротися проти німців ідеологічно не було важко, їхня дика колоніяльна політика, яка засуджувала українців на знищення чи перетворення на рабів для німецьких колоністів, прикривалася гаслом створення Нової Европи. Цю єхидну політику було дуже вдало розкрито в досконалій статті, що появилася в організаційній пресі під заголовком: "Нова Европа — стара брехня". Вигляди на підняття мас проти звірської німецької окупаційної політики були навіть кращі, головно на Східній Україні, ніж можливості боротьби проти большевицько-російського загарбника, який умів прикривати свої пляни різними оманливими ідеями.
Організація мусіла розробляти програму боротьби на два, а то й більше фронтів. Ряди й сила українського підпілля постійно зростали й збільшувалося теж і моє заанґажування в підпільній роботі.
Весною мені доручено перенестися на приватну квартиру. Мені подали адресу одної дівчини, що працювала в "Народній Торгівлі". Вона напевно була членкинею організації, про що мені не було сказано. Я пішов туди, як звичайний студент, винайняти в неї кімнату. Вона на це погодилася, бо напевно дістала таке доручення і хоча ми обидвоє були переконані, що є членами одної організації, про це ми ніколи між собою не говорили. Вона була трохи старша за мене, гарна чорнявка, дуже спокійної вдачі, сорйозна і дискретна дівчина, її помешкання складалося з двох кімнат і малої кухні. Одна кімната була порожня. Першого дня ми пішли разом з нею на поблизький чорний ринок — Крикідани — й купили залізне ліжко й матрац до моєї кімнати. Першої ночі я ніяк не міг заснути, бо щось мене дуже кусало, і я постійно перевертався з боку на бік. Моя господиня це почула, прийшла до кімнати, ми засвітили світло й побачили, як від мойого ліжка по стінах розлізалися блощиці. На другий день ми здезинфікували ліжко нафтою, і я повернувся мешкати до своєї кімнати.
Від того часу, я мав дві квартири, бо я задержав за собою теж кімнату у студентському гуртожитку. Наше співжиття з господинею було дуже добре і вона не раз і не два підгодовувала мене, як бідного студента. Одна була тільки хиба в тому помешканні. Воно було на Стрілецькій вулиці, дуже близько до Стрілецької площі, яку було видно з мого вікна й на якій німці час до часу розстрілювали або вішали закладників. Таке сусідство постійно нагадувало, що така доля може стрінути мене або когось з наших рядів, особливо після того, як восени 1943 року ґестапо зробило наскок на організаційний осередок в мойому родинному селі, Ямниці, забрали закладників, а між ними мого кузена, Тараса Дейчаківського і Славка Долчука. Їх та 20 інших хлопців німці розстріляли десь біля села Пацикова. На той показовий розстріл німці привезли членів Українського Допомогового Комітету, щоб вони були свідками і щоб потім старалися вплинути на українську молодь, щоб вона не брала участи в протинімецьких акціях підпілля.
Кілька днів пізніше провід організації вислав мене зі Львова до Ямниці для розслідження цієї справи. Показалося, що в рядах ґестапо був один буковинець, який інфільтрував організаційну мережу ОУН і видав німцям кілька організаційних пунктів.
Через два тижні після цих подій, Український Центральний Комітет влаштував зустріч зі студентським активом. На цій зустрічі, д-р Кость Паньківський, нав'язуючи до подій, які сталися в Ямниці й Станиславові, апелював до студентів, щоб ми здержувалися від діяльности, яка б викликала непотрібні репресії німецької влади й суґерував, що протинімецькі виступи є інспіровані большевиками. Та ці слова остороги нас не переконували, бо більшість студентського активу були однодумцями підпілля, діяльність якого не була інспірована большевиками, але була здоровою реакцією на безглузду й жорстоку політику німецького окупанта.
Мене особисто дуже вражали інсинуації про те, що дії визвольного підпілля були інспіровані большевиками. Це правда, що Галичина в той час була ще більш-менш спокійною оазою в порівнянні з тим, що діялося на інших українських землях. Пробувши до Різдва 1942 р. в голодному і холодному Києві, бувши свідком смертельного маршу безчисленних колон полонених, жорстокої й брутальної поведінки "іберменшів" з мирним українським людом та іншими проявами їхньої дикої політики, я не мав жадних ілюзій щодо їхньої остаточної цілі. Було ясно, що народ мусить бути ідейно й організаційно мобілізований до оборони своєї субстанції. Організація намагалася це виконувати по змозі своїх сил і вмілостей.
Ранньої осени 1943 року група студентського активу відбула організаційний однотижневий вишкіл на хуторі в Золотій Слобідці на Тернопільщині, де головним інструктором був Василь Охримович.
Зустріч зі Східньою Україною показала багато розбіжностей і різниць у підході до ідеологічних, політичних та тактичних заложень нашої визвольної політики. Було багато проблем, що вимагали узгіднення, а то й істотних змін. Я був захоплений, що тим справам було присвячено гідну увагу і вони знайшли віддзеркалення в постановах III Великого Збору ОУН.
Програма прийнята на тому зборі, а рік пізніше прийнята і поповнена Українською Головною Визвольною Радою, видається мені ще й досі неперевершеною і найбільш проґресивною програмою визвольного руху будь де у світі. Вона з її гаслом "Свобода народам, Свобода Людині" довго присвічувала бійцям УПА, в'язням концтаборів, новітнім дисидентам і всім тим, що в минулому чи в майбутньому боротимуться за справедливу справу визволення.
З глибокою пошаною і подивом до інтелекту нашого інструктора Василя Охримовича я згадую той незабутній тиждень. За ці ідеї він віддав своє ще молоде життя. В 1952 році він пішов в Україну, а в 1954 році "Радянська Україна" повідомила про його розстріл.
1943 рік був роком пожвавленої різноманітної діяльности. Мене тягнуло брати у всьому участь. Для студентської молоді була організована театральна студія на Францішканській вулиці, яку вів Тарнавський. Я зголосився стати членом студії й рівночасно став членом студентського хору "Бандурист". Відновив я теж свою футбольну кар'єру й зіграв декілька змагань у барвах станиславівського "Черника", а потім УССК-у. В мопс медичних студіях я теж робив задовільні поступи, але обмежувався тільки до того, що неодмінно треба було зробити: приписані колоквії та обов'язкові іспити. Теж мусів я дбати й про пашу господарку в Ямниці. Між тою різноманітною діяльністю часом наростали часові конфлікти, так що по якомусь часі я мусів припинити свою участь в театральній студії та в хорі "Бандурист".