Выбрать главу

1943 рік був теж вагомий деякими потрясаючими подіями. Першою з них був атентант — убивство професора Андрія Ластовецького. Виявилося, що його ліквідувала польська боївка. Через кілька тижнів був вбитий професор Ялови. Загальне враження було, що це був відплатний атентант українського підпілля за вбивство професора Ластовецького. Прийшла видима реалізація, що крім протинімецької та протибольшевицької боротьби, існує ще й боротьба на польсько-українському фронті.

Похорони професора Ластовецького перетворилися на велику всенародну маніфестацію. До сьогодні в моїх вухах звучить те маєстатичне "Святий Боже", яке хор "Бандурист" з глибоким почуттям співав, маршуючи в жалобному поході по Личаківській вулиці, відпроваджуючи тіло покійника на славний Личаківський цвинтар. Після атентату на професора Ялового, в побоюванні, що знову можуть бути відплаті акції польської боївки, нам наказано було взяти під охорону нашого визначного лікаря, д-ра Мар'яна Панчишина. Пригадую, як я з Влодком Михайлунівом, як перша зміна, відпроваджували д-ра Панчишина з викладів додому та перші дві ночі, які ночували, як охорона, в ного домі

Професор Панчишин був тими подіями дуже пригноблений, будучи сам великим гуманістом, який ніколи нікого не скривдив, а тепер діждався таких часів, коли йому грозило насильне вбивство. При вечері він був мовчазливий, прибитий і, зараз же після вечері, відходив до своєї кімнати. Зате його син, Тусько, був цим усім дуже зацікавлений і питав нас: "Панове колеґи, а які ви маєте револьвери?" Ми не мали жодних, але мусіли давати Туськові якісь виминаючі відповіді.

По кількох днях ми вирішили передати охорону професора Панчишина людям неорганізованим, бо якщо б ми продовжували, це грозило б нам деконспірацією. Не відомо, наскільки ця подія з професором Ластовецьким вплинула на здоров'я д-ра Панчишина, але восени 1943 року й він відійшов з цього світу. Його похорони були ще більшою маніфестацією, бо покійний був дуже популярний і люблений народом Західньої України.

Другою помітною подією було творення дивізії "Галичина". Українські чинники з кругів Українського Центрального Комітету та старше громадянство, яке захопилося ідеєю творення дивізії, робили паралелі з роками першої світової війни. Вони думали катеґоріями Корпусу Українських Січових Стрільців, які теж уважали, що треба мати збройну одиницю, якщо б повторилися події з першої світової війни. Ідея військового вишколу була для української молоді принадлива і я сам, признаюся, хотів піти до дивізії. Багато з моїх товаришів зголосилися і я, особисто, прийняв з деяким розчаруванням позицію організації революційної ОУН відносно творення дивізії. ОУН уважала, що зв'язуватися з німецьким фашизмом в той час було недоцільно з політичного боку. Членам організації було заборонено вступати до дивізії, як теж почато вести аґітацію проти творення цієї військової одиниці. Коли ж дивізію було таки створено, ОУН вислала деяких своїх членів з метою пройти добрий військовий вишкіл, щоб опісля повернутися в ряди УПА.

Набір до дивізії в Ямниці, яка завжди вважалася за передове село Станиславівщини, був дуже мізерний. Я в той час був саме в Ямниці на вакаціях. Наш парох, о. Юстин Гірняк, покликав мене до себе на розмову. В нього тоді гостював його рідний брат, Иосиф, славний актор колишнього "Березоля", а в той час член Львівського театру. Обидва вони, а особливо Иосиф Гірняк, випитували мене про різні події й настрої в селі. Потім зайшла розмова про те, чому так мало молодих людей з Ямниці зголосилося до дивізії. Я вияснив їм лінію організації і те, що так мало зголосилося до дивізії, вказує, що Ямниця підтримує позиції українського підпілля.

Влітку 1943 року прийшло доручення вибрати двох членів з нашого семестра на військовий вишкіл УПА на Волині. Я був тоді провідником на нашому семестрі і висловив бажання піти на той вишкіл. На жаль, мій зверхник на це не погодився, і ми вибрали двох інших членів. Одним з них був Влодко Базюк. Через кілька місяців він повернувся з простріленою й здеформованою рукою. Коли я тепер час від часу з ним зустрічаюся, то мені стає тяжко на душі й приходить думка, що може коли б мені було дозволено піти на той вишкіл, то його оминула б ця доля. Але хто може передбачити, кого яка жде доля. І так мої дві мрії, щоб стати вояком, не здійснилися і я не мав щастя зазнати військової романтики.

Організаційні форми студентського життя в 1943 році помітно змінилися. Відбувалися сходини різних секцій, численні імпрези, літературні вечори. Однією з помітних імпрез був великий концерт у Великім Театрі з нагоди інавґурації академічного року 1943-44. В ньому брали участь найкращі студентські мистецькі сили. Я співав тоді в нашому репрезентаційному хорі "Бандурист", а крім того, не знаю, за чиєю суґестією, правдоподібно Ромка Галібея, який знав мене зі станиславівської ґімназії, де я кілька разів успішно брав участь в рецитаторських конкурсах, мені запропонували виступити з рецитацією поезії Лесі Українки: "І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя..." Другим рецитатором був колишній театральний актор Вонс, а тепер медичний студент. Це вперше мені довелося виступати перед такою великою аудиторією, бо зала і всі балкони Великого Театру були заповнені вщерть. Видно, що мій виступ був успішний, бо мене знову запросили прорецитувати поему "Холодний Яр" на Шевченківському концерті весною 1944 року в тому самому театрі.

Хоч я тими виступами "здобув собі слави", але з того не було великої користи, що покаже наступна розповідь. У травні 1944 року я поїхав по організаційному відрядженні в околиці Старого Самбора, де я стрінувся з окружним провідником, Кибаличем. Після полагодження організаційних справ, він запросив мене до місцевого, здається, учителя на вечерю. Це було в селі Бусовиська. За столом ми опинилися в товаристві п'ятьох гарних дочок господарів. З розмови виходило, що жодна з них не була студенткою — всі жили в Самбірщині. В такому гарному товаристві за легкою розмовою вечеря проходила приємно. Аж ось, по вечері, одна з дівчат звертається до мене і каже: "А може ви нам щось задеклямуєте?" Це мене заскочило. Я схаменувся й кажу: "Звідки у вас така ідея? Я деклямувати не вмію", а вона на те: "Я відвідувала свою товаришку у Львові і чула вас у Великому Театрі". Тоді я собі подумав: "От, конспірація! Ми готувалися іти в підпілля, як прийдуть большевики, а тут тебе впізнають у глухому гірському селі".

Завдяки тим рецитаціям я теж попав у студентську пресу. На студентському форумі був організований літературний конкурс, який відбувся в Літературно-Мистецькому Клюбі. На цьому конкурсі молоді адепти поезії й прози мали читати свої твори. Студент медицини Тершаківець, чомусь сам не хотів читати свої гуморески і попросив мене для нього це зробити. Читання мало відбутися у п'ятницю ввечорі. Десь близько дев'ятої вечора відходив мій поїзд до Ямниці і я влаштувався так, щоб по дорозі відчитати той твір у клюбі, а потім поїхати на станцію. Так і зробив. Все пройшло дуже гарно. Гумореска Тершаківця у мойому виконанні всім дуже сподобалася. За кілька тижнів у "Студентському Прапорі" появилася стаття про цей вечір, а при ній карикатура мене, з профіля, як я, одягнений в дорогу у чоботях і райтках, з підписом: "А Дейчаківський читає не свої твори". І роби комусь послугу.

Весною 1944 року семестр був замінений на триместр і тривав тільки два місяці Фронт зближався, большевики прорвалися біля Великодня аж у околиці Станиславова. Михась Шевчук і Петро Харук хотіли поїхати на Великдень додому в Городенщину, але не могли вже туди доїхати і декілька тижнів залишилися жити в нашій хаті в Ямниці.

Мене організаційні справи держали у Львові. В той час я часто 'їздив у різні терени. Відбув декілька поїздок до Недільної, в околиці Старого Самбора. Крім роботи у студентському секторі я мав зв'язки з Вуйком — Слотою. З його доручення треба було перетранспортувати віз, наладований друкарським папером, до Недільної. Ми мали їхати в сторону Винник. На головних дорогах були німецькі застави, які контролювали транспорта. Ми не мали жодних документів на той папір так, що на випадок, якщо б німці нас зачепили, то була б біда. Але ми надіялися на щастя, і воно нас не покинуло. В той час, коли німці були зайняті ревізією інших возів, ми непомітно проскочили попри них, а перед Винниками звернули на польові дороги, а потім лісами та через малі села добилися до Карпат. Це вперше я їхав "по зв'язку", від села до села. Було досить романтично, а крім того, на відміну до нашого напівголодного стану у Львові, на кожному зв'язковому пункті нас смачно й досита харчували.