— Віднині й надалі, аж доки він здобуде своє вояцьке ім’я, цього новака зватимуть Вогнелап, на честь полум’яної барви його шубки.
Вона відступила назад і, разом з іншими котами, стала чекати його наступного руху. Не вагаючись, Рудько обернувся і кинув трохи пилюки і землі на свій нашийник, ніби запорпував нечистоти.
Довгохвіст загарчав і пошкутильгав геть із галявини, до тінистого закапелка в ожинах. Коти порозбивалися на групки, захоплено про щось перемуркочуючись.
— Агов, Вогнелапе!
Рудько почув приязний голос Сіролапа у себе за спиною. Вогнелап! Хвиля гордості накрила його від звучання нового імені. Він повернувся і привітав сірого новака, приязно його обнюхавши.
— Чудова бійка, Вогнелапе! — нявкнув Сіролап. — Надто ж як для кицюні. Довгохвіст — уже вояк, два місяці тому закінчилося його тренування. Шрам, який ти залишив на його вусі, нескоро дасть йому тебе забути. Ти зіпсував його вроду, це точно.
— Дякую, Сіролапе, — відповів Вогнелап. — Але й він дав мені непогану відсіч, егеж?
Він лизнув передню лапу і заходився промивати подряпину, яка пекуче пульсувала над його оком. Вмиваючись, він знову почув своє ім’я, яке відлунням розходилось у котячому нявкоті.
— Вогнелапе!
— Агей, Вогнелапе!
— Вітаю, юний Вогнелапе!
Вогнелап на хвилю заплющив очі, дозволивши цим голосам переповнити його.
— А що, гарне ім’я, — схвально нявкнув Сіролап, повертаючи його до тями.
Вогнелап роззирнувся.
— А куди це відповз Довгохвіст?
— Думаю, він поповз до лігва Плямолистки, — Сіролап кивнув у напрямку зарослого ожиною закутка, в якому зник Довгохвіст. — Вона наша медикицька. Вона гарна з себе. Молодша і вродливіша, ніж більшість…
Низьке виття біля двох котів урвало Сіролапа на півслові. Обоє озирнулися і побачили могутнього сірого кота, який допіру сидів біля Сіролапа.
— Темносмуг, — нявкнув Сіролап, схиливши голову на знак пошани.
Лискучий кіт якусь мить дивився на Вогнелапа:
— Щасливий ти, що твій нашийник розірвався у слушний момент. Довгохвіст — ще молодий вояк, але я не можу уявити, щоб його перемогла якась кицюня.
Він зневажливо виплюнув слово кицюня, тоді розвернувся і почимчикував геть.
— А от Темносмуг, — тихесенько просичав Сіролап, — ані молодий, ані вродливий…
Вогнелап уже збирався погодитися зі своїм другом, коли його перебило застережливе виття старого сірого кота, який сидів на самому краю галявини.
— Дрібновух нюхом чує біду, — нявкнув Сіролап, миттєво нашорошившись.
Вогнелап заледве встиг озирнутися, коли це молодий кіт влетів до табору напролом, через кущі. Він був худезний і, за винятком білого кінчика хвоста, від голови до п’ят чорний як вугілля. Сіролап вражено мовив:
— Це ж Круколап! Чому він сам? Де Тигрокіготь?
Вогнелап дивився, як Круколап, похитуючись, бреде через галявину. Той важко дихав. Його шерсть була скуйовджена і запилюжена, в очах шалів переляк.
— Хто такі Круколап і Тигрокіготь? — прошипів Вогнелап до Сіролапа, коли кілька котів промчали повз них назустріч новоприбулому.
— Круколап — новак. А Тигрокіготь — його вчитель, — швидко пояснив Сіролап. — Круколап, Тигрокіготь і Рудохвіст на світанку вирушили у похід проти Річкового Клану, щоб їм там шерстю відригнулося.
— Рудохвіст? — перепитав Вогнелап, неабияк заплутаний усіма цими іменами.
— Помічник Синьозірки, — прошипів Сіролап. — Але ж якого милого Круколап повернувся один? — додав він, а тоді повернув голову, щоб послухати Синьозірку, яка саме вийшла вперед.
— Круколапе? — спокійно мовила кицька, хоча в її очах світилася тривога.
Інші коти відійшли, нетерпляче посмикуючи хвостами.
— Що трапилося? — Синьозірка застрибнула на Високий Камінь і глянула звідти вниз, на тремтячого кота. — Говори, Круколапе!
Круколап усе ще переводив подих, його боки судомно здригалися, а пилюка довкола поволі набувала червоної барви крові, однак він спромігся видертися на Високий Камінь і стати побіч Синьозірки. Він повернувся до юрби схвильованих мордочок, які оточували його, і вдихнув глибоко, щоб заявити:
— Рудохвіст мертвий!
Розділ 4
Вражені крики, які здійняли коти Клану, відлунням прокотилися через ліс.
Круколап ледь здригнувся. Його передня права лапа виблискувала від крові, що текла з глибокого порізу на плечі.
— Ми з-зустріли п’ятьох вояків Річкового Клану за потічком, недалечко від Сонцескель, — провадив він, похитуючись. — Серед них був Дубосерд.