— Двоноги вигулювали тут свого собаку, але зараз вони вже далеко, — нявкнув він.
— Добре, — схвалив Левосерд. — Як гадаєш, безпечно тут переходити?
Вогнелап знову принюхався. Запахи були слабкі, на них накладалися свіжіші запахи лісу.
— Так, — відповів він.
Тигрокіготь кивнув, і четверо котів тихцем вийшли з-під заростей ожини і перейшли на інший бік усіяної гострим камінням вузенької стежки Двоногів.
На протилежному боці ряд за рядом росли сосни, високі та стрункі. Там неважко було пересуватися безшумно. Землю вкривав товстий шар хвої, жорсткої під поступом лап, але пружної знизу. Довкола не було чагарів чи високих трав, у яких можна було б сховатися, і Вогнелап відчував напруження інших котів, що, незахищені, скрадалися поміж пеньків.
— Двоноги занапастили ці дерева, — нявкнув Тигрокіготь. — Вони позрізали їх за допомогою якихось смердючих істот, які випльовували достатньо димів, щоб коти довкола посліпли. А потім забрали повалені дерева на Дереворізку тут неподалік.
Вогнелап спинився і прислухався, намагаючись почути ревіння деревожера, яке він чув раніше.
— Дереворізка німуватиме ще кілька повень, аж до зеленлисту, — пояснив Сіролап, помітивши збентеження Вогнелапа.
Коти рушили далі через соснину.
— Лігвище Двоногів отам, — нявкнув Тигрокіготь, махнувши хвостом кудись убік. — Не сумніваюся, Вогнелапе, що ти відчуваєш його запах. Але сьогодні ми підемо в інший бік.
Раптом вони наштовхнулися на ще одну стежку Двоногів, яка позначала дальній кінець соснового лісу. Вони швиденько перебігли її, пірнувши у безпечні кущі діброви на іншій стороні. Але Вогнелап усе ще відчував тривогу інших котів.
— Ми наближаємося до території Річкового Клану, — прошепотів Сіролап. — Сонцескелі отам, — кивнув він своєю пухнастою мордочкою в напрямку безлісої купи валунів.
Вогнелап відчув, як його хутро настовбурчилося. Саме тут убили Рудохвоста.
Левосерд спинився біля пласкої сірої каменюки.
— Це межа між землями Громового Клану і Річкового Клану. Річковий Клан володіє угіддями потойбіч великої річки, — повідомив він. — Дихай глибше, Вогнелапе.
Різкий запах незнайомих котів терзав Вогнелапове піднебіння. Він був вражений, наскільки вони відрізнялися від теплих котячих запахів табору Громового Клану. Не менше його здивувало і те, наскільки рідними і заспокійливими для нього вже встигли стати запахи Громового Клану.
— Це запахи Річкового Клану, — прогарчав біля нього Тигрокіготь. — Запам’ятай їх. Найсильніші вони біля межі, бо вояки мітять усі дерева вздовж річки.
На цих словах кіт, задерши хвоста, і собі помітив плаский камінь.
— Ми підемо межовою лінією, вона веде прямісінько до Чотиридерева, — нявкнув Левосерд.
Він швидко побіг вперед, геть від Сонцескель. Слідом мчав Тигрокіготь. Сіролап із Вогнелапом щосили намагалися не відставати.
— Що таке Чотиридерево? — на бігу запитав Вогнелап.
— Це місцина, в якій докупи сходяться території усіх чотирьох Кланів, — відповів Сіролап. — Там стоять чотири дуби, такі ж старезні, як і самі Клани…
— Ану цить! — звелів Тигрокіготь. — Не забувай, наскільки близько ми підійшли до ворожої території!
Обоє новаків замовкли, і Вогнелап зосередився на тому, щоб ступати безшумно. Намагаючись не замочити лап, вони перетнули мілкий струмок, стрибаючи з каменя на камінь через усе вкрите галькою річище.
Ще доки вони дісталися Чотиридерева, Вогнелап уже геть задихався, лапи боліли. Він не звик до таких далеких і швидких мандрівок. Відчув певне полегшення, коли Левосерд і Тигрокіготь вивели їх із густого лісу і спинилися на вершині порослого кущами пагорба.
Був саме сонцепік. Хмари розійшлися, а вітер улігся. Знизу, у мерехтливому сонячному сяйві, виднілися чотири величезні дуби, їх темно-зелені крони майже рівнялися з вершиною пологого пагорба.
— Отож, як тобі вже казав Сіролап, — нявкнув Левосерд до Вогнелапа, — це Чотиридерево. Тут сходяться землі усіх чотирьох Кланів. Вітряний Клан править височиною ген попереду, де сідає сонце. Сьогодні ти не зможеш вловити запах — вітер дме в їхню сторону. Але скоро ти його відчуватимеш.
— А Тіньовий Клан править отам, у найтемнішій частині лісу, — додав Сіролап, кивнувши головою убік. — Старійшини кажуть, що холодні вітри дмуть із Півночі через землі котів Тіньового Клану і охолоджують їхні голови.
— Стільки Кланів! — вигукнув Вогнелап.
«І настільки добре організованих», — додав він про себе, пригадуючи моторошні оповідки Ляпка про диких котів, які наводять жах на весь ліс.