Сіролап теж підвівся. Він здригнувся і обтрусився.
— Я сам так почувався, — пробурчав він, повернувши голову, щоб облизати свої пошматовані плечі. — Ти ж із мене мало що паси не дер.
— Вибач, — пробурмотів Вогнелап. — Але що ж я мав думати, коли ти отак на мене сунув?
— Сунув? — Сіролапові очі округлились від подиву. — То було моє найкраще непомітне скрадання!
— Непомітне! Ти й досі скрадаєшся, як одноногий борсук! — піддражнив Вогнелап. Його вуха грайливо прищулилися.
Сіролап задоволено засичав:
— Я тобі покажу одноногого!
Двоє котів стрибонули один на одного і почали перекидатися, жартівливо б’ючись. Сіролап луснув Вогнелапа по голові своєю важкою лапою, і перед очима молодого новака затанцювали зірочки.
— Ууфффф-фф! — Вогнелап потрусив головою, щоб отямитися, і кинувся у контратаку.
Він устиг ще кілька разів вдарити лапами, перш ніж Сіролап подужав його і поклав на лопатки. Вогнелап миттю розслабився.
— Ти занадто легко здаєшся! — нявкнув Сіролап, послаблюючи хап. Щойно він це зробив, як Вогнелап знову зірвався на лапи, скинувши Сіролапа із себе прямо в чагарі.
Вогнелап стрибонув услід і притиснув його до землі.
— Несподіванка — головна зброя вояка, — сказав він, цитуючи одну з улюблених фраз Левосерда. Він радісно зістрибнув із Сіролапа і заходився перекочуватися у прілому листі, впиваючись легкою перемогою і теплінню землі, яка ніжила його спину.
Сіролапа, здавалося, не стурбувала уже друга поразка за один ранок. День був занадто гарний для поганого настрою.
— То як там просувається твоє завдання? — запитав він.
Вогнелап сів:
— У мене все було чудово, доки ти не приперся! Я уже майже спіймав мишу, коли твоє тупотіння її злякало!
— Ой, вибач, — нявкнув Сіролап.
Вогнелап глянув на свого зажуреного друга.
— Усе добре. Ти ж не знав, — промуркотів він. — Хай там як, хіба ти не повинен був перестріти чатових на межі з Вітряним Кланом? Я думав, ти маєш передати їм повідомлення від Синьозірки.
— Так, але ж час іще є. Я думав трошки пополювати. Я голодний!
— Я теж. Але спершу маю вполювати здобич для Клану, а вже тоді — для себе.
— Закладаюся, що Пісколапка і Порохолап заморили не одного комарика, коли були на своїх ловах, — форкнув Сіролап.
— Не здивуюся, якщо так вони і робили, але це моє перше самостійне завдання…
— І ти хочеш усе зробити правильно, знаю, — зітхнув Сіролап.
— То що там за повідомлення від Синьозірки, зрештою? — запитав Вогнелап, змінюючи тему.
— Вона хоче, щоб чатові чекали під Великим Сикомором, аж доки вона не приєднається до них у сонцепіку. Здається, десь там тинялися кілька котів із Тіньового Клану. Синьозірка хоче все перевірити.
— Тобі краще вирушати, — нагадав Вогнелап.
— Мисливські угіддя Вітряного Клану не так уже й далеко звідси. Ще є час, — запевнив Сіролап. — І, гадаю, мені слід допомогти тобі після того, як ти через мене втратив оту мишу.
— Неважливо, — нявкнув Вогнелап. — Знайду ще одну. День такий теплий, що їх тут має бути вдосталь.
— I то правда. Але тобі все одно треба буде їх спіймати, — Сіролап заходився чистити пазурі передньої лапи, замислено згризаючи звідти бруд. — Це, знаєш, може тривати і до сонцепіку. А може — навіть і до заходу.
Вогнелап кивнув без особливого захвату, слухаючи, як бурчить у нього в животі. Ймовірно, доведеться зробити три-чотири вилазки, щоб вполювати достатньо здобичі. Перш ніж він нарешті зможе поїсти, на небі уже з’явиться Срібносмуга.
Сіролап пригладив вуса.
— Я допоможу тобі на початку. Зрештою, це я тобі винен. Думаю, ми встигнемо спіймати кількох водяних щурів, перш ніж мені доведеться йти.
Вогнелап вирушив услід за Сіролапом угору за течією, радий його товариству і допомозі. Запах лисиці, що досі висів у повітрі, раптом посилився. Вогнелап закляк.
— Ти це відчуваєш? — запитав він.
Сіролап зупинився і теж принюхався.
— Лисиця. Так, я ще раніше її внюхав.
— А зараз цей запах тобі часом не посвіжів? — запитав Вогнелап.
Сіролап знову принюхався.
— Твоя правда, — пробурмотів він, стишивши голос. Сіролап поволі повернув голову у напрямку чагарів, які росли попід деревами по той бік річки. — Глянь! — прошепотів він.
Вогнелап глянув. Поміж кущів рухалося щось руде і волохате. Воно вийшло з чагарів на узлісся, і Вогнелап побачив присадкувате тіло, яке відливало червоним у зблисках сонця. Воно мало дуже пухнастий хвіст і вузьку довгу морду.
— То це і є лис? — прошепотів Вогнелап. — Яке ж у нього потворне рило!