Сіролап розчинився у підліску, на бігу договорюючи:
— Хтозна, може, Левосерд дозволить мені приєднатися до тебе на ловах, коли я принесу звістку!
Вогнелап спостерігав, як він біжить, і заздрив Сіролапові. Хотів і собі отак побігти до чатових вояків. Але йому принаймні буде що розповісти Пісколапці і Порохолапові у таборі. Сьогодні він уперше побачив вояка Тіньового Клану.
Розділ 7
Вогнелап розвернувся і, ступаючи у власні сліди, попрямував назад до струмка. Він усе думав про ті очі, що палахкотіли у темряві угідь Тіньового Клану.
Раптом він вловив ледь відчутний запах, принесений вітром.
Чужинець! Можливо, вояк Тіньового Клану…
У горлянці Вогнелапа миттєво зародилося гарчання. Цей запах багато про що йому розповів. Чужинець виявився чужинкою, уже немолодою і, очевидно, не з Громового Клану. Вона взагалі не мала чіткого запаху жодного з Кланів, але Вогнелап міг напевне сказати, що кішка була втомлена, голодна і мала препаскудний настрій.
Присівши, Вогнелап попрямував уперед, у напрямку запаху. Тоді збентежено спинився. Запах вояка трохи послабшав. Він знову принюхався.
Зненацька щось схоже на розмиту кулю хутра блискавкою метнулося з кущів за його спиною.
Вогнелап вражено заціпенів, коли у нього врізалася кішка, збивши його з ніг. Дві важкі лапи опустилися на його плечі, а сталеві щелепи зімкнулися на загривку.
— Муурррр-няв! — заверещав він, заразом швиденько метикуючи.
Якщо ця кішка занадто глибоко сягне своїми іклами, все буде скінчено.
Він змусив себе розслабитись, відпустити м’язи, ніби підкоряючись, і тривожно вискнути.
Кішка роззявила рота і тріумфально завила.
— Ех, маленький новак. Легка здобич для Жовтоіклої, — просичала вона.
На останній фразі Вогнелап відчув, як його шпигонула лють. Зачекай. Він покаже цьому заслиненому клубку шерсті, який із нього вояк! Але не зараз. Треба зачекати.
Жовтоікла знову вкусила. Вогнелап кинувся вперед з усіх сил свого молодого могутнього тіла. Кицька лише здивовано форкнула, падаючи на землю. Вона перекотилася через себе аж ген у ялівцеві чагарі.
Вогнелап обтрусився.
— Не така й легка здобич, еге ж?
Жовтоікла роздратовано зашипіла, виплутуючись із чіпких галузок:
— Непогано, юний учню, — кинула вона у відповідь. — Але потрібно значно краще.
Вогнелап закліпав, уперше ясно побачивши свого супротивника. У кицьки було широке, майже цілком пласке обличчя і круглі помаранчеві очі.
Її довге темно-сіре хутро заплуталось у смердючі ковтуни. Вуха її були геть пошматовані, а морда вкрита шрамами від безлічі старих битв.
Вогнелап не рушав з місця. Він випнув груди і виклично глянув у вічі нападникові:
— Ти на мисливських угіддях Громового Клану. Забирайся!
— А хто мене вижене? — Жовтоікла зневажливо закопилила губу, демонструючи зіпсовані зламані зуби. — Я пополюю. А потім піду. Або й залишуся трохи…
— Досить балачок, — урвав її Вогнелап.
Він відчував, як у ньому прокинулися духи давніх котів. У ньому не залишилося нічого від хатньої киці. У жилах нуртувала вояцька кров. Він прагнув бою, прагнув оборонити свою територію, захистити свій Клан.
Жовтоікла, здавалося, відчула цю зміну. В її лютих помаранчевих очах зблиснула небачена доти повага. Понуривши голову і розірвавши візуальний контакт, вона позадкувала.
— Не треба квапитися, — єлейно промуркотіла вона.
Вогнелап не піддався на цей виверт. Пазурі висунулися, хутро на спині настовбурчилося, і він стрибонув уперед, загарчавши:
— Гррр-арр!
Кішка зустріла його напад лютим сичанням. Форкаючи і плюючись, двоє котів зчепилися між собою. Вони все перекидалися по землі, тільки коли-не-коли зблискували зуби чи кігті. Прищуливши вуха, Вогнелап намагався вхопити супротивницю, але скуйовджене хутро Жовтоіклої застрягало між пазурами і не давало добутися до шкіри.
Тоді Жовтоікла піднялася на задні лапи. Наїжачивши свого брудного хвоста, вона почала здаватися ще більшою.
Вогнелап відчув, як до нього наближаються щелепи Жовтоіклої. Він негайно відстрибнув назад, саме вчасно. Клац! Щелепи схопили повітря простісінько біля його вуха.
Вогнелап інстинктивно крутнувся, намагаючись завдати удару. Його лапа вперіщила Жовтоіклу прямо у скроню. Удар був такий сильний, що відлунив у всьому тілі.