— Яаа-ау!
Оглушена, Жовтоікла опустилася на чотири лапи. Вона хитала головою, намагаючись її прочистити.
За якусь мить, перш ніж кицька встигла отямитися, Вогнелап побачив свій шанс. Він кинувся вперед, низенько пригнувшись, і щосили зімкнув щелепи довкола задньої лапи Жовтоіклої.
— Мурр-ай!
Смакувала скуйовджена шерсть просто жахливо, але Вогнелап вчепився мертвим хапом.
— Ррняу-ау-ауууу! — заверещала Жовтоікла, намагаючись повернутися і схопити Вогнелапа за хвіст.
Її зуби зімкнулися, і біль пронизав Вогнелапову спину, проте не ослабив, а тільки розізлив його. Він висмикнув хвоста із зубів супротивниці і розлючено ним замахав.
Жовтоікла припала до землі, готуючись до наступного нападу. В її легенях чулися важкі хрипи, подих її дуже смердів. Цей запах неприємно вражав ніс Вогнелапа. Настільки зблизька це повідомлення про відчай і знемогу кішки, вкупі з її безмежним голодом, відчувалося майже болісно.
Щось заворушилося у нього всередині, геть не вояцьке почуття, якого він не хотів: жалощі. Він намагався відігнати цей порив — знав, що його вірність має безроздільно належати Клану, — але не міг від нього звільнитися. «Ти говориш від свого серця, молодий Вогнелапе! — у його голові знову залунали слова Левосерда. — Одного дня це допоможе тобі стати сильним вояком». Але ж відразу згадалося і попередження Тигрокігтя: «Або знову зробить тебе слабким, наче кицюню, просто у момент атаки».
Жовтоікла зробила випад, і Вогнелап негайно відскочив назад, готуючись дати відсіч. Кішка спробувала скористатися перевагою в розмірі, щоб покласти його на лопатки і завдати фатального укусу, але цього разу її підвела ушкоджена лапа.
— Гарр-уф!
Вогнелап вигнув спину, але Жовтоікла все ж змогла міцно вчепитися в нього пазурами. Її вага притисла новака до землі.
Вогнелап відчув присмак землі на язику і виплюнув трохи піску.
— Пхе!
Він спритно повернувся, уникаючи ударів могутніх задніх лап і гострих як бритва кігтів, що намагалися впитися в його м’який живіт. Вони котилися все далі й далі, кусаючись і борюкаючись. За кілька секунд їхній клубок розпався.
Вогнелап намагався перевести подих, але заразом також відчував, що Жовтоікла слабшає. Вона була важко поранена, задні лапи вже ледве тримали її кощаве тіло.
— Тобі ще не досить? — прогарчав Вогнелап.
Якби незвана гостя вирішила піти, він би її відпустив. Хіба що вкусив би на пам’ять.
— Ніколи! — бадьоро засичала у відповідь Жовтоікла.
Але її ушкоджена лапа нарешті не витримала, і кішка бухнулася на землю. Вона спробувала підвестись — і знову впала. Коли вона засичала, її очі вже вкривалися паволокою:
— Якби я не була така голодна і втомлена, я б тебе порвала, як ту мишу, — морда кішки скривилася від тамованого болю. — Тож прикінчи мене. Я тобі не заважатиму.
Вогнелап завагався. Він ніколи ще не вбивав іншого кота. Можливо, у розпал бійки йому й довелося б, але отаке холоднокровне вбивство? Це було дещо інше.
— Чого чекаєш? — під’юдила його Жовтоікла. — Ламаєшся тут, ніби кицюня.
Ці слова спантеличили Вогнелапа. Чи могла вона й досі відчувати його запах Двоногів, навіть через стільки часу?
— Я не кицюня. Я новак-вояк Громового Клану! — відрубав він.
Жовтоікла примружила очі. Вона побачила, як Вогнелап здригнувся від її слів, і збагнула, що зачепила потрібну струну.
— Ха! — форкнула вона. — Тільки не кажи мені, що Громовий Клан у такому відчаї, що йому доводиться приймати до себе кицюнь!
— Громовий Клан не у відчаї! — зашипів Вогнелап.
— То доведи! Вчини, як годиться воякові, прикінчи мене! Ти зробиш мені послугу.
Вогнелап витріщився на неї. Йому не подобалося таке заохочення до вбивства цієї жалюгідної істоти. Він відчув, як з новим уколом цікавості його м’язи розслабилися. Як міг кіт із Клану дійти до такого становища? Та ж за старійшинами доглядали навіть краще, ніж за кошенятами!
— Ти, здається, страшенно квапишся помирати, ге ж? — нявкнув він.
— Справді? Ну, це вже моя справа, мишолюбцю, — відрізала вона. — У чому річ, кицю? Ти намагаєшся забалакати мене до смерті?
Слова звучали бравурно, але Вогнелап відчував голод і неміч, якими смерділо тіло кицьки. Невдовзі вона все одно помре, якщо не поїсть. А позаяк полювати самотужки вона вже навряд чи змогла б, можливо, йому слід убити її негайно. Двоє котів дивилися одне на одного, і в жодному погляді не було певності.