— Можеш називати мене як завгодно, — втомлено нявкнув він. — Я лише виконую накази Синьозірки.
— Але ти все ж кицюня, хіба ні? — форкнула Жовтоікла.
«Вона спробувала», — подумав Вогнелап. У її голосі було вже менше жовчі, хоч гіркоти нітрохи не поменшало.
— Я жив із Двоногами, коли був кошеням, — спокійно відповів Вогнелап.
— Твій тато був кицюнею? І мама теж?
— Так, саме так.
Вогнелап глянув на землю, відчуваючи, як у ньому наростає спротив. Поганим було вже те, що члени його власного Клану ставилися до нього, як до зайди. Не вистачало ще відповідати вороже налаштованим полоненим.
Жовтоікла, здається, сприйняла його мовчанку як запрошення продовжувати бесіду.
— Кров кицюні геть не така, як вояцька. Чому ти не тікаєш додому, до своїх Двоногів, замість того, щоб доглядати мене? Це принизливо, що мене поборов кіт такого нікчемного роду, як твій.
Вогнелапові урвався терпець. Він загарчав:
— Ти була б так само принижена, якби я й був вояцької крові. Тобі було б соромно, якби я був прекрасною кицею з твого власного Клану або бісовим Двоногом, який підібрав би тебе на землі, — він замахав хвостом з боку на бік. — Насправді тобі потрібно було віддатися на чиюсь милість, хоч це для тебе і настільки принизливо.
Жовтоікла витріщилася на нього своїми широко розплющеними помаранчевими очима.
Вогнелап розлютовано продовжував:
— Дивись, а то ще звикнеш, що про тебе дбають, коли ти вже не можеш подбати про себе сама, жалюгідний ти мішок із кістками!
Він урвав мову, коли Жовтоікла почала низько, грубо, скрипуче гарчати.
Вогнелап насторожено зробив крок у її бік. Стара кішка тремтіла всім тілом, очі її звузилися до ледь помітних щілин. У неї було щось схоже на припадок.
— Слухай, я не хотів… — почав було він, перш ніж раптово зрозумів, що вона сміялася.
— Мр-яу, ау-ау, — пронявчала вона, а десь глибоко в її грудях народжувалося муркотіння.
Вогнелап почувався ні в сих ні в тих.
— А в тебе є дух, кицюню, — гаркнула вона, нарешті відсміявшись. — Але я втомлена, і нога болить. Мені треба поспати і прикласти щось до рани. Тож біжи і знайди оту вашу гарненьку медикицьку, попроси в неї якихось трав. Я так гадаю, що компрес із золотушником допоможе. І заодно натякни, що я не проти пожувати кілька макових зернят. Цей біль мене просто вбиває.
Заскочений такою раптовою зміною її настрою, Вогнелап повернувся і майнув до кубла Плямолистки.
Він досі ще не бував у цій частині табору. Прищуливши вуха, кіт проповз прохолодним зеленим тунелем, який закінчувався маленькою, порослою травою галявиною серед чагарів ожини. На одному з країв галявини стояла висока каменюка, тріснута посередині достатньо широко, щоб кішка могла обладнувати там своє кубельце. Із цієї розколини вийшла Плямолистка. Як завжди, вона була приязною і ніби уся світилася, її плямиста шубка переливалася сотнею відтінків бурштинового і брунатного.
Вогнелап сором’язливо привітався і розповів, які трави і насіння просила Жовтоікла.
— Більшість із них у мене всередині, — відповіла Плямолистка. — Я ще дістану трохи нагідок. Якщо вона прикриє ними рану, вони стримають зараження. Зачекай тут.
Вогнелап нявкнув на знак подяки, але медикицька вже зникла у своєму кублі. Він напружував очі, намагаючись вловити всередині хоч натяк на її присутність. Але кубло було надто темне, щоб розгледіти там хоч щось. Вогнелап лише чув звуки метушні й відчував важкі запахи незнайомих йому рослин.
Плямолистка виринула з напівмороку і кинула загорнений в листя пакунок під ноги Вогнелапу.
— Передай Жовтоіклій, хай не дуже захоплюється маковим насінням. Я не хочу, щоб вона зовсім притлумила біль. Трошки болю може піти на користь, так я зможу зрозуміти, наскільки добре просувається лікування.
Вогнелап кивнув і схопив пакунок зубами.
— Дякую, Плямолистко! — нявкнув він крізь зуби, а тоді попрямував через тунель в ожинах назад на головну галявину.
Тигрокіготь сидів ззовні вояцького кубла, пильно за ним спостерігаючи. Несучи Жовтоіклій її трави, Вогнелап відчував, як погляд бурштинових очей пропалює хутро на його загривку. Він повернувся і з цікавістю глянув на Тигрокігтя. Вояк примружив очі й відвернувся.
Вогнелап кинув пакунок до лап Жовтоіклій.
— Добре, — нявкнула вона. — А зараз, перш ніж ти залишиш мене у спокої, знайди щось поїсти. Я вмираю з голоду!