Сонце вже тричі піднімалося на небосхилі, відколи Жовтоікла потрапила до табору. Раненько прокинувшись, Вогнелап поторсав Сіролапа, який усе ще спав поруч, прикривши носа своїм пухнастим хвостом.
— Прокидайся, — сказав Вогнелап, — бо спізнишся на тренування.
Сіролап підняв заспану голову і знехотя муркнув на знак згоди. Вогнелап штурхнув Круколапа. Чорний кіт негайно розплющив очі й рвучко схопився на рівні.
— Що таке? — нявкнув він, дико роззираючись.
— Заспокойся, Круколапе. Час збиратися на тренування, — заспокоїв його Вогнелап.
Порохолап і Пісколапка теж неспокійно засовалися у своїх вимощених мохом гніздечках у дальньому кінці кубла. Вогнелап підвівся і вийшов надвір.
Ранок був теплий. Вогнелап бачив глибоке блакитне небо крізь листя і гілля, що нависали над табором. Уночі випала рясна роса, яка переливалася на ожиновому галуззі й виблискувала на траві. Вогнелап втягнув повітря. Зеленлист ішов на спад, тож невдовзі мало похолоднішати.
Він ліг і почав вовтузитися на землі біля пенька, випроставши лапи і відкинувши голову назад, щоб тертися нею об холодну траву. Тоді бухнувся на бік і глянув на іншу сторону табору, чи не прокинулася Жовтоікла.
Її місце облаштували біля поваленого дерева, на протилежному кінці від того, де їли старійшини. Кубельце було зібгане під замшілим стовбуром, осторонь старійшин, але його було добре видно з вояцького кубла на галявині навпроти. Вогнелап бачив лише горбок блідо-сірого хутра, який здіймався й опадав м’якими подихами сну.
Сіролап вийшов із кубла слідом за ним у супроводі Порохолапа і Пісколапки. Круколап з’явився останнім, нервово оглянувшись, перш ніж цілком вилізти на відкрите місце.
— Ще один день доглядати ту стару буркітливу блохатку, ге ж, Вогнелапе? — нявкнув Порохолап. — Закладаюся, ти б радше хотів тренуватися з нами.
Вогнелап усівся та обтрусив пилюку зі свого хутра. Він не піддавався на Порохолапові шпильки.
— Не переймайся, Вогнелапе, — промуркотів Сіролап. — Невдовзі Синьозірка знову поверне тебе на тренування.
— Можливо, вона гадає, що кицюні краще залишатися в таборі, глядіти немічних… — грубо нявкнула Пісколапка, похитуючи лискучою рудою головою і кидаючи на нього скорботний погляд.
Вогнелап вирішив не зважати на ці ущипливі зауваження.
— Чого тебе сьогодні навчатиме Білошторм, Пісколапко? — нявкнув він.
— Сьогодні у нас бойове тренування. Він навчатиме мене, як б’ються справжні вояки! — гордо нявкнула Пісколапка.
— Левосерд веде мене до Великого Сикомора, — промуркотів Сіролап, — практикувати вміння лазити по деревах. Тож мені пора. Він чекатиме.
— Я піду з тобою на вершок байраку, — нявкнув Вогнелап. — Треба ж спіймати щось на сніданок для Жовтоіклої. Ходімо, Круколапе? Тигрокіготь, напевне, вигадав щось і для тебе.
Круколап зітхнув і кивнув, а тоді пішов услід за Вогнелапом і Сіролапом, які брели геть із табору. Хоч його рана уже цілковито загоїлася, він не виявляв багато ентузіазму до вояцьких тренувань.
— Ось, — нявкнув Вогнелап. Він кинув велику мишу і зяблика коло Жовтоіклої.
— Саме вчасно, — прогарчала вона.
Кицька ще спала, коли Вогнелап повернувся до табору зі своєї мисливської вилазки. Але аромат свіжини, мабуть, розбудив її, бо вона негайно ж сіла.
Жовтоікла схилила голову і пожадливо заковтнула те, що приніс Вогнелап. У Жовтоіклої з’явився вовчий апетит — до неї поверталися сили. Рана її гоїлася чудово, проте характер залишився таким самим несамовитим і непередбачуваним, як і раніше.
Вона закінчила трапезу і поскаржилася:
— Мені хвіст так свербить, що хоч плач. А я не можу дотягтися. Ти не міг би помити?
Здригнувшись, Вогнелап присів і взявся за роботу.
Розкусуючи жирних бліх, він помітив групу маленьких кошенят, які метушилися на запилюженій землі поблизу. Вони терзали одне одного, дехто бився жартома, а дехто доволі люто. Жовтоікла, яка заплющила очі, насолоджуючись тим, як Вогнелап її доглядає, зараз наполовину розплющила око. Вона глянула на кошенят, які бавилися поруч. На диво, Вогнелап відчув, як її спина напружилась під його зубами.
На мить він заслухався вересками і писками кошенят.
— Скуштуй моїх зубів, Зореломе! — нявкнув один невеличкий котик. Він наскочив на спину маленькому сіро-білому котикові, який вдавав, ніби він провідник Тіньового Клану. Обоє покотилися до Високого Каменя. Раптом сіро-білий кіт рвучко скинув іншого кота з себе. Зі здивованим вереском котик врізався прямо в Жовтоіклу.