Стара кішка враз скочила на лапи, настовбурчила хутро і злісно пирснула.
— Забирайся геть од мене, ти, клапоть шерсті! — шикнула вона.
Кошеня глянуло на розлючену кішку і миттю дало драла. Воно заховалося за королевою, яка люто дивилася на Жовтоіклу.
Сіро-білий котик завмер на місці. Тоді, лапа за лапою, він обережно позадкував до безпечних ясел.
Реакція Жовтоіклої шокувала Вогнелапа. Він гадав, що бачив її лють, коли вони билися під час їхньої першої зустрічі, але тепер її очі палали іншою злістю.
— Здається, кошенятам важко залишатися лише в межах табору, — насторожено нявкнув він. — Вони стають непосидючими.
— Мені байдуже, непосидючі вони чи які там, — гаркнула Жовтоікла. — Просто нехай тримаються подалі від мене!
— Тобі не подобаються кошенята? — запитав Вогнелап, коли цікавість взяла гору. — У тебе ніколи не було своїх?
— Ти хіба не знаєш, що медикицькам не можна мати дітей? — шикнула Жовтоікла.
— Але я чув, що раніше ти була вояком, — наважився відповісти Вогнелап.
— У мене немає кошенят! — відрубала Жовтоікла. Вона відсмикнула від нього свій хвіст і сіла. — У будь-якому разі, — вона раптово понизила голос, він звучав майже ностальгійно, — чомусь із ними постійно щось стається, коли я поруч.
Її помаранчеві очі затуманилися. Кішка схилила підборіддя на передні лапи і почала вдивлятися кудись вперед. Вогнелап побачив, як опустилися її плечі, коли вона тихо зітхнула.
Він зацікавлено її розглядав. Що вона мала на увазі? Чи серйозно вона говорила? Важко було зрозуміти. У Жовтоіклої надто часто мінявся настрій. Вогнелап знизав плечима і продовжив гігієнічні процедури.
— Там залишилося кілька кліщів, яких я не зміг витягнути, — сказав він, коли закінчив.
— Сподіваюся, що ти навіть не намагався, дурню! — відрізала Жовтоікла. — Мені не треба, щоб у мене в заду залишалися їхні голови, красно дякую. Попроси у Плямолистки трохи мишачої жовчі, щоб їх натерти. Досить крапнути трохи їм на дихалку, і скоро вони самі повилазять.
— Зараз я принесу! — запропонував Вогнелап. Він зрадів нагоді хоч на трохи забратися від сварливої кішки, а піти й побачити знову Плямолистку точно не завдавало йому клопотів.
Він попрямував до проходу з папоротями. Біля нього коти переходили галявину, несучи в зубах гілочки і лозинки. Поки він доглядав Жовтоіклу, табір взявся до роботи, відколи Синьозірка оголосила про зникнення Вітряного Клану. Королеви сплітали галузки і листки в міцну зелену стіну навколо ясел, залишивши єдиний вузький вхід до ожинових заростей. Інші коти працювали на кордонах табору, заповнюючи всі прогалини у густому підліску.
Навіть старійшини мали роботу — вони порпали яму в землі. Вояки постійно приходили до них, скидали на купу свіжину, підготовану до зберігання в цій ямі. Всюди панував дух тихої концентрації та рішучості забезпечити й оберегти Клан, наскільки це можливо.
Якби Тіньовий Клан вдерся на їхню територію, то Громовий Клан заліг би у таборі. Вони не дозволять вигнати їх зі своїх угідь так легко, як Вітряний Клан.
Темносмуг, Довгохвіст, Верболоза і Порохолап тихо чекали біля входу до табору. Їхні погляди були зосереджені на проході до ялівцевого тунелю. Якраз поверталися патрульні — брудні, зі збитими лапами. Як тільки вояки з’явились на галявині, Темносмуг і його товариші підійшли та обмінялися з ними кількома словами. Вони швидко вислизнули з табору: не можна було залишати кордони Громового Клану незахищеними ні на мить.
Вогнелап попрямував тунелем з папороті до притулку Плямолистки. Як тільки він зайшов, то побачив, що вона готувала якісь солодкаві трави.
— Можна трохи мишачої жовчі для кліщів Жовтоіклої? — нявкнув Вогнелап.
— Одну хвилинку, — відповіла Плямолистка, зсунувши дві купки трав і делікатно змішуючи їх кігтиком.
— Ти зайнята? — запитав Вогнелап, сідаючи на теплий клаптик землі.
— Я хочу підготуватися до непередбачуваних випадків, — промурмотіла Плямолистка, глянувши на нього своїми світло-бурштиновими очима. Вогнелап на хвилю зустрів її погляд, а тоді відвів очі, відчувши дивне поколювання в грудях. Плямолистка повернулася назад до трав.
Вогнелап чекав, щасливий із того, аби просто сидіти і дивитися, як вона працює.
— Гаразд, — нарешті нявкнула медикицька. — Що ти там хотів? Мишачої жовчі?
— Так, будь ласка, — Вогнелап підвівся і потягнувся, по черзі випростуючи кожну лапу. Сонце нагріло його хутро, і тепер він почувався сонно.
Плямолистка пірнула у своє кубло і щось звідти винесла, обережно тримаючи його в зубах. Це був маленький клубочок моху, який звисав із тоненької смужки кори. Вона передала його в зуби Вогнелапові, і він відчув її теплий солодкий подих.