Вогнелап спостерігав, як істота кралася підліском. Він чітко бачив її обриси, коли вона легко пробиралася крізь ожини. Вогнелап чекав, щоб вона підійшла ближче. Він припав ще нижче до землі, його хвіст повільно і ритмічно похитувався туди-сюди. Коли чорно-білий кіт наблизився, Вогнелап почав притупувати, готуючись до стрибка. Ще один удар серця. Він стрибонув.
Переляканий чорно-білий кіт підстрибнув високо в повітря і кинувся геть із лісу. Вогнелап помчав услід.
«Та це ж кицюня! — думав він, біжучи крізь підлісок і відчуваючи його страх. — У моїх угіддях!».
Він швидко наближався до втікача. Той сповільнив свій карколомний біг, готуючись видряпатися на широкий замшілий пень поваленого дерева. Відчуваючи, як кров шумує у вухах, Вогнелап єдиним зусиллям стрибонув на чорно-білу спину.
Вогнелап відчував, як кіт борсається під ним, і тоді впився у нього всіма своїми пазурами. Той заволав від безнадії і переляку.
Вогнелап втягнув пазурі й позадкував. Чорно-білий кіт звівся на лапи біля основи пенька і, тремтячи, глянув на нього. Вогнелап підняв носа, відчуваючи укол огиди через легку здачу супротивника. Цей м’якенький, тлустий хатній кіт з круглими очицями і вузькою мордою дуже відрізнявся від жилавих, міцних котів, із якими тепер мешкав Вогнелап. І все-таки щось у ньому здавалося Вогнелапові знайомим.
Він придивився пильніше. Принюхався, вбираючи запах іншого кота. «Я не впізнаю цього запаху», — подумав він, порпаючись у пам’яті.
Тоді Вогнелап збагнув.
— Ляпко! — гучно верескнув він.
— 3-звідки т-т-ти з-з-знаєш мо-моє ім’я? — заїкаючись, запитав Ляпко, не припиняючи задкувати.
— Це ж я! — нявкнув Вогнелап.
Домашній кіт виглядав спантеличено.
— Ми з тобою дружили ще кошенятами. Я мешкав у сусідньому садочку! — наполягав Вогнелап.
— Рудько? — пронявчав Ляпко. — Це ти? Ти знову зустрів диких котів? Чи мешкаєш у якомусь новому домі? Певно що так, раз ти досі живий.
— Тепер мене звуть Вогнелапом, — нявкнув кіт.
Він розслабив плечі, так що його шерсть знову спадала гладенькими рудими хвилями.
Ляпко теж розслабився. Його вуха піднялися.
— Вогнелапом? — зачудовано перепитав він. — Що ж, Вогнелапе, здається, твої нові домашні поганенько тебе годують! Ти не був такий кощавий, коли ми востаннє бачилися!
— Мені не треба, щоб Двоноги мене годували, — відповів Вогнелап. — Переді мною цілісінький ліс їжі.
— Двоноги?
— Домашні. Так їх називають Клани.
Якусь мить Ляпко здавався вкрай збентеженим, а потім його враження змінилося на цілковитий захват:
— Хочеш сказати, ти живеш із дикими котами?
— Так! — Вогнелап на мить замовк. — Знаєш, ти пахнеш… інакше. Не впізнаю цей запах.
— Не впізнаєш? — перепитав Ляпко. Він принюхався. — Думаю, ти звик до запаху тих диких котів.
Вогнелап похитав головою, ніби хотів прийти до тями.
— Але ми росли разом. Я мав би знати твій запах так само, як запах рідної матері.
Тоді Вогнелап згадав. Минуло шість повень. Не дивно, що Ляпко виглядав таким м’якотілим і тлустим, що пахнув так незвично.
— Ти був у Різуна! — видихнув він. — Тобто у ветеринара.
Ляпко знизав огрядними плечима.
— То й що? — нявкнув він.
Вогнелап німував. Тож Синьозірка мала рацію.
— Та годі тобі! Як воно, жити диким? — допитувався Ляпко. — Так добре, як ти собі гадав?
Вогнелап на хвильку замислився: думав про минулу ніч, проведену у мокрому кублі. Подумав про мишачу жовч і прибирання за Жовтоіклою, про свої намагання сподобатися водночас Левосерду і Тигрокігтю на тренуваннях. Пригадав, як йому доводилося зносити насмішки через те, що він кицюня. Тоді згадав захват своїх перших ловів, гони лісом за білкою, теплі зоряні вечори, коли він ділився язиками зі своїми друзями.
— Тепер я знаю, хто я, — просто відповів він.
Ляпко схилив голову набік і втупився у Вогнелапа, явно збентежений.
— Мені пора додому, — нявкнув він. — Скоро час годівлі.
— Обережно, Ляпку, — Вогнелап підійшов і на прощання лизнув свого старого друга поміж вух. Ляпко відповів тим самим. — І пильнуй. Тут неподалік може бути інший кіт, який не настільки любить кицюнь, тобто хатніх котів, як я.
Вуха Ляпка нервово затремтіли від цих слів. Він полохливо озирнувся і застрибнув на стовбур поваленого дерева.
— Бувай, Рудьку, — нявкнув він. — Я всім розповім, що з тобою все гаразд!
— Бувай, Ляпку! — нявкнув Вогнелап. — І смачного тобі!