Цього разу Тигрокіготь не згадував убивство Дубосерда як помсту за Рудохвостову смерть. «Мабуть, щоб не образити вояків Річкового Клану», — вирішив Вогнелап.
Він чемно дослухав історію до кінця, але знайомий запах постійно його відволікав. Щойно Тигрокіготь закінчив оповідь, Вогнелап обернувся і вирушив на солодкий запах, який долинав від гурту котів неподалік.
Виявилося, там, в оточенні цих котів, сидів Сіролап, але запах долинав не від нього. Навпроти Сіролапа, між двома котами з Річкового Клану, сиділа Плямолистка. Вогнелап сором’язливо поглянув на неї і сів поруч зі своїм другом.
— Вітряного Клану все так само і духу не чути, — нявкнув він до Сіролапа.
— Зустріч іще не почалася. Може, вони ще прийдуть, — відповів його друг. — Глянь, онде Носошморг. Очевидно, новий медикіт Тіньового Клану, — він кивнув на маленького біло-сірого кота, що сидів просто у центрі гурту.
— Я розумію, чому його називають Носошморгом, — зауважив Вогнелап.
Ніс медикота був вологий посередині та вкритий кірочкою довкола.
— Ага, — зневажливо загарчавши, відповів Сіролап. — Не розумію, чому його призначили медикотом, якщо він навіть власну застуду вилікувати не може.
Носошморг саме розповідав про траву, якою медикоти колись лікували дитячий кашлюк.
— Відколи Двоноги прийшли і заполонили ці краї твердою землею і дивними квітами, — скаржився він своїм тоненьким голосочком, — ця трава зникла, і кошенята помирають від холодів.
Коти, що зібралися довкола нього, завищали від обурення.
— Такого б ніколи не трапилося в часи великих котячих Кланів! — прогарчала чорна королева з Річкового Клану.
— Саме так! — нявкнула срібляста кицька. — Великі коти забили б кожного Двонога, який би наважився влізти в їхні угіддя. Якби Тигровий Клан досі населяв ці ліси, Двоноги не залізли б так глибоко на наші землі!
Вогнелап почув тихенький нявкіт Синьозірки:
— Взагалі-то, якби Тигровий Клан досі населяв ці ліси, навряд чи ми б їх населяли.
— Що таке Тигровий Клан? — нявкнув тоненький голосочок позаду. Вогнелап помітив біля себе маленького новака з іншого Клану.
— Тигровий Клан був одним із великих котячих Кланів, які колись населяли ліс, — тихенько пояснив Сіролап. — Тигровий Клан — то коти ночі, величезні, як коні, з чорними смугами. Далі є Лев’ячий Клан. Вони… — Сіролап завагався і наморщив чоло, намагаючись пригадати.
— О, я чув про них! — нявкнув котик. — Вони такі ж величезні, як і коти Тигрового Клану, з жовтим хутром і золотавими гривами, подібними до сонячного проміння…
Сіролап кивнув:
— І там був ще один, ЛяпоКлан або щось таке…
— Ти, мабуть, говориш про Леопардовий Клан, юний Сіролапе, — пролунав голос позаду них.
— Левосерде! — Сіролап привітався зі своїм наставником, приязно тицьнувши в нього носом.
Левосерд похитав головою у жартівливій зневірі:
— Ех, ви, молодняк. Хіба ви не знаєте історію? Леопардовий Клан — це найшвидші коти, великі й золотаві, позначені чорними відбитками лап. Саме Леопардовому Кланові ви маєте дякувати за свою швидкість і вміння полювати.
— Дякувати їм? Чому? — запитав котик.
Левосерд подивився вниз на маленького новака і відповів:
— Сьогодні у всіх котах є слід кожного із Кланів. Ми не стали б нічними мисливцями без предків із Тигрового Клану, любов до сонця ми успадкували від Лев’ячого Клану… — він зробив паузу. — А ти новак Тіньового Клану, чи не так? Скільки тобі повень?
Котик збентежено втупився в землю:
— Ш-шість повень, — промимрив він, уникаючи Левосердового погляду.
— Невеличкий, як для шести повень, — пробурмотів Левосерд. Тон його був незмінно лагідним, але погляд — серйозний і уважний.
— Моя мама теж була маленька, — знервовано відповів котик.
Він схилив голівку, позадкував і розчинився у натовпі котів, змахнувши своїм світло-брунатним хвостиком наостанок.
Левосерд повернувся до Вогнелапа і Сіролапа:
— Ну, він може і маленький, але йому принаймні цікаво. Якби ж то й ви двоє так само цікавились історіями, які оповідають ваші старійшини.
— Вибач, Левосерде, — нявкнули Вогнелап із Сіролапом, винувато перезирнувшись.
Левосерд добродушно зітхнув:
— Ох, та йдіть уже звідси обоє! Сподіваюся, наступного разу Синьозірка візьме новаків, які вміють цінувати почуте! — і, не зовсім щиро загарчавши, він прогнав їх геть від гурту.
— Ходімо, — нявкнув Сіролап, коли вони відійшли. — Глянемо, що там у Круколапа.