За гніздом небо зазоріло світанком, а на папороті блищала роса. День обіцяв бути теплим, коли зійде сонце, але світанкова вологість нагадала Вогнелапові, що незабаром падолист.
Вогнелап, Сіролап і Круколап швидко проковтнули трави, що їм дала Плямолистка. Тигрокіготь і Синьозірка спостерігали за ними, готові рушати. Решта табору ще спала.
— Ох! — жалівся Сіролап. — Я знав, що вони будуть гіркими. Чому ми не могли з’їсти просто жирненьку мишку?
— Ці трави значно довше стримуватимуть лютий голод, — відповіла Синьозірка. — І вони додадуть тобі сили. Перед нами довга дорога.
— А ти свої вже з’їла? — запитав Вогнелап.
— Мені не можна їсти, якщо я сьогодні збираюся ділити сни із Зоряним Кланом біля Місяцескелі, — відповіла Синьозірка.
Вогнелап відчув поколювання в лапах від цих слів. Він вже не міг дочекатися початку подорожі. Страх від нічного сну відступив завдяки світанковому світлу і знайомим голосам. Усе, що залишилося в пам’яті, — це яскраве світло, тож на словах Синьозірки він знову відчув радісне збудження.
П’ятеро котів вийшли з табору і рушили крізь ялівцевий тунель.
Левосерд саме повертався з патрулем.
— Безпечної подорожі, — побажав він.
Синьозірка кивнула:
— Я знаю, що можу довірити тобі табір, — відповіла вона.
Левосерд глянув на Сіролапа і схилив голову.
— Пам’ятай, — нявкнув він, — що ти вже майже вояк. Не забудь, чого я тебе навчав.
Сіролап захоплено подивився на вчителя.
— Я завжди пам’ятатиму, Левосерде, — сказав він і торкнувся головою широкого золотавого боку вояка.
Вони попрямували до Чотиридерева. Це був найкоротший шлях, який проходив через територію Вітряного Клану. Високі Скелі були за нею.
Вогнелап спустився схилом до Великого Каменя; у повітрі все ще відчувалися запахи вчорашнього Зборища. Коти перейшли галявину і піднялися схилом з іншого боку до території Вітряного Клану. Кущистий схил ставав крутішим і більш скелястим з кожним кроком, і згодом котам доводилося перестрибувати з кругляка на кругляк.
Вогнелап зупинився, коли вони дісталися верхівки. Перед очима пролягла пласка широка рівнина. Вітер різкими поривами колихав траву і схиляв дерева. Ґрунт був кам’янистий, і довкруж, куди сягало око, було видно оголені скелі.
У повітрі все ще відчувався запах Вітряного Клану, але він був геть слабкий. Утім, значно краще вчувалися і насторожували свіжі помітки котів Тіньового Клану.
— Всі Клани мають право на безпечний прохід до Місяцескелі, але, здається, у Тіньового Клану немає більше пошани до вояцького кодексу, тож пильнуйте, — застерегла Синьозірка. — Зрештою, ми не маємо права полювати поза нашими угіддями. Ми мусимо дотримуватися кодексу, навіть якщо Тіньовий Клан цього не робить.
Коли зійшло сонце, вони перейшли рівнину по стежках через болото. Вогнелап із дитинства звик до прихистку дерев. Без їхньої тіні його вогняне хутро обважніло і пекло, а спина ніби горіла. Тому він радів постійному вітрові, що дув із лісу.
Раптово Тигрокіготь завмер.
— Обережно! — шикнув він. — Я відчуваю запах патруля Тіньового Клану.
Вогнелап та інші коти задерли носи і почули у вітрі запах вояків Тіньового Клану.
— Вони з підвітряного боку, тож не дізнаються, що ми тут, якщо ми не зупинятимемося, — нявкнула Синьозірка. — Але нам потрібно поспішити.
Якщо вони йдуть вперед, то знайдуть нас. Ми вже недалеко від межі території Вітряного Клану.
Вони пришвидшили рух, перестрибуючи через каміння і пробираючись через багнюку. Через кожні кілька кроків Вогнелап принюхувався до повітря і озирався, видивляючись патруль Тіньового Клану. Та з часом запах послабшав. «Вони, мабуть, повернулися», — з полегкістю подумав новак.
Нарешті всі дісталися до краю нагір’я. Ландшафт різко змінився до невпізнанності — це робота Двоногів. Широкі стежки перетинали зелені й золотаві луги, маленькі гайки купчилися то тут, то там, і повсюди були розкидані гнізда Двоногів. На відстані Вогнелап побачив широкий сірий шлях і відчув кислотний сморід, який обпік йому горло.
— То Громошлях? — запитав він у Сіролапа.
— Так, — відповів Сіролап. — Він проходить від території Тіньового Клану. Бачиш Високі Камені за ним?
Вогнелап подивився в далечінь. В одному місці небокрай різко випинався вгору гострим і голим шпилем.
— Ми мусимо перейти через Громошлях?
— Так, — нявкнув Сіролап. Його голос звучав сильно і впевнено, майже весело; він був готовий до складної подорожі.
— Ходімо! — нявкнула Синьозірка. Вона рушила вперед. — Ми будемо там ще до сходу місяця, якщо не збавлятимемо темпу.