Синьозірка ще раз зупинилася. Вона сіла на теплому камені, який був достатньо широкий, щоб умістити всіх п’ятьох котів одне коло одного.
— Дивіться, — нявкнула вона, показуючи носом у бік схилу перед нею. — Це Уста Матері.
Вогнелап глянув угору. Сонячне світло засліплювало його, а схил був захований у тіні.
Коти чекали в повній тиші. Поступово, коли за Високі Камені сідало сонце, Вогнелап почав розпізнавати вхід до печери — квадратну чорну діру, яка зяяла під кам’яною аркою.
— Ми почекаємо тут, доки підніметься місяць, — нявкнула Синьозірка. — Якщо ви голодні, можете пополювати, а тоді трохи відпочити.
Вогнелап зрадів нагоді повечеряти. Він був страшенно голодний. Сіролап почувався так само. Він скочив у вересовий кущ, йдучи на запах здобичі. Вогнелап і Круколап пішли за ним. Тигрокіготь попрямував у протилежний бік, а Синьозірка залишилася на місці. Вона сиділа спокійно й тихо, незмигно дивлячись на Уста Матері.
Троє новаків наловили багато здобичі. Разом із Тигрокігтем вони зібралися на кам’янистому схилі й добре поїли.
Опісля коти відпочили біля своєї провідниці, доки камінь, на якому вони лежали, не охолов, а все навколо не заполонили холодні чорні тіні. Тільки тоді Синьозірка гукнула:
— Ходімо. Вже час.
Розділ 15
Синьозірка підвелася і попрямувала до Уст Матері. За нею рухався Тигрокіготь, ступаючи їй точно услід.
— Давай, Круколапе, — покликав Сіролап.
Круколап усе ще сидів на камені, втупивши погляд у скелі. На оклик Сіролапа він підвівся і поволі пішов слідом. Вогнелап зауважив, що його друг заледве зронив слово впродовж цілої мандрівки. «Він просто переживає через Тіньовий Клан чи його непокоїть щось інше?» — замислився над питанням Вогнелап.
Усього за кілька секунд коти досягли Уст Матері. Вогнелап стояв у проході й вдивлявся всередину. За кам’яною аркою було темніше, ніж у найзахмаренішу ніч. Вогнелап примружував очі, намагаючись розібрати, куди провадить тунель, але не бачив там нічогісінько.
Позаду нього Сіролап із Круколапом нервово крутили головами, розглядаючи вхід. Здавалося, навіть Тигрокіготь почувався ніяково від цієї чорної діри попереду.
— Як нам знайти дорогу в такій темряві? — запитав він.
— Я знайду, — сказала Синьозірка. — Просто йдіть на мій запах. Круколапе, Сіролапе, ви чатуватимете надворі. Вогнелапе, ти супроводиш мене і Тигрокігтя до Місяцескелі.
Вогнелапа аж пересмикнуло від захвату. Яка честь! Він глянув убік, на Тигрокігтя. Вояк сидів, хвацько усміхаючись, але Вогнелап все ж відчував слабеньку нотку страху в його запахові. Він посилився, коли Синьозірка ступила в чорноту.
Тигрокіготь похитав своєю масивною головою і вирушив услід. Коротко кивнувши іншим новакам, Вогнелап теж підвівся.
Усередині печери він усе ще нічогісінько не розрізняв. Абсолютна, непроникна темрява здавалася неприродною, але, на диво, Вогнелап зрозумів, що йому не страшно. Палке бажання дізнатися, що ж лежить попереду, пересилювало страх.
Холодне вологе повітря проникало крізь густе хутро і пронизувало до самісіньких кісток, зводячи м’язи. Навіть найхолоднішими ночами повітря не вистигало так сильно, як тут. «Ця земля ніколи не зазнала теплого доторку сонця», — думав Вогнелап, відчуваючи лапами камінь, слизький, як лід. Із кожним подихом морозне повітря заповнювало його легені, так що зрештою у нього почало паморочитися в голові.
Вогнелап ступав за Синьозіркою і Тигрокігтем крізь темряву, знаходячи шлях лише на запах і дотик. Клан рухався вперед тунелем, який все спускався і спускався, звертаючи то в один бік, то в інший. Вогнелапові вуса терлись об стіни тунелю, повідомляючи, де рухатись прямо, а де повертати. Ніс підказував, що Синьозірка і Тигрокіготь ідуть всього на один хвіст попереду.
Вони все йшли і йшли. «Як далеко ми вже забралися?» — думав Вогнелап. Раптом щось ніби вкололо його у вуса. Повітря попереду, здавалося, посвіжішало. Він знову принюхався, полегшено відчувши знайомий наземний світ. Кіт відчував запах торфу, здобичі й вересу. Очевидно, десь вгорі був отвір.
— Де ми? — нявкнув він у темряві.
— Ми увійшли до печери Місяцескелі, — долинула лагідна відповідь Синьозірки. — Зачекай тут. Невдовзі Місяцепік.
Вогнелап підібгав під себе задубілі лапи, всівшись на холодній кам’яній підлозі, і став чекати. Він чув спокійне дихання Синьозірки і часті, просякнуті страхом подихи Тигрокігтя.
Раптом печеру осяяв спалах яскравіший, ніж прощальний промінь призахідного сонця. У непроникній чорноті тунелю Вогнелапові очі були широко розплющені. Зараз же він швиденько зімкнув повіки, прикриваючись від холодного білого світла. Тоді, поволі, він ледь-ледь їх розплющив і глянув уперед.