Він побачив осяйну скелю, що мерехтіла, ніби зроблена з міріад росяних краплин. Місяцескеля! Вогнелап роззирнувся. У холодному світлі, відбитому каменем, він розрізняв затемнені закутки печери з високими склепіннями. Місяцескеля здіймалася просто з середини підлоги на три хвости увись.
Синьозірка дивилася вперед, її хутро відливало білим у сяйві Місяцескелі. Навіть темна шерсть Тигрокігтя сяяла сріблом. Вогнелап простежив за поглядом Синьозірки. Високо у склепінні був отвір, через який виднівся вузенький трикутничок нічного неба. Місяць спускав промінчик у цей отвір просто на Місяцескелю, від чого та сяяла, немов зірка.
Вогнелап відчував, як страх Тигрокігтя все наростає, аж доки він не притлумив усі інші запахи. Вогнелап стривожився. Чи можливе таке, що старий вояк бачить тут щось інше, щось небезпечне? Він вловив порух, відчув, як повз нього зашурхотіло хутро, і почув відгомін бігу Тигрокігтя, який щодуху пробирався до виходу.
— Вогнелапе? — голос Синьозірки був тихий і спокійний.
— Я ще тут, — знервовано відповів він. — Що ж так злякало Тигрокігтя?
— Синьозірко? — нявкнув він ще раз, коли та не відповіла. Його серденько калатало, кров шумувала у вухах.
— Усе гаразд, юний вояче, не лякайся, — промуркотіла Синьозірка. Її лагідний голос заспокоював. — Гадаю, Тигрокіготь злякався сили Місяцескелі. Там, у верхньому світі, він безстрашний і могутній вояк, але тут, де розмовляють духи Зоряного Клану, коту потрібна інша сила. А що відчуваєш ти, Вогнелапе?
Вогнелап глибоко вдихнув і змусив своє тіло розслабитися:
— Лише свою власну цікавість, — зауважив він.
— Це добре, — відповіла Синьозірка.
Вогнелап перевів погляд на Місяцескелю. Його очі поволі призвичаїлися до її сяйва, воно більше не сліпило — навпаки, заколисувало його. Нараз він згадав свій сон. Це була та сама діамантова світляна куля, яку він бачив!
Заворожений, Вогнелап спостерігав, як Синьозірка підійшла до каменя і лягла біля нього. Тоді витягла шию і торкнулася Місяцескелі носом. Якусь мить у її очах виблискувало відображення скелі, тоді вона заплющила їх. Синьозірка відпочивала, поклавши голову на лапи, її повіки здригалися, а лапи раз у раз посмикувалися. Вона спала? Тут Вогнелапові пригадалися слова Сіролапа: «…провідник повинен переспати ніч біля каменя, а уві сні до нього приходять особливі видіння».
Він чекав. Холод тут був не настільки відчутний, але кіт усе одно дрижав. Вогнелап гадки не мав, скільки часу минуло, проте раптом камінь перестав сяяти. Печера знову занурилася в пітьму. Із неба зник місяць. Залишилися тільки дрібненькі зірки, що мерехтіли у темряві.
Вогнелап заледве міг розрізнити нечіткі обриси своєї провідниці, яка лежала біля Місяцескелі. Він хотів гукнути її, але не наважувався порушити тишу.
Через кілька безкінечних митей вона сама заговорила до нього:
— Вогнелапе? Ти ще тут? — її голос звучав приглушено і схвильовано.
— Так, Синьозірко, — Вогнелап почув, як до нього наближаються кроки.
— Швидко, — прошипіла вона. Він відчув, як провідниця зачепила його своїм хутром. — Нам треба вертатися до табору.
Вогнелап квапився услід за нею, дивуючись швидкості, з якою провідниця продиралася крізь темряву. Він сліпо йшов за її запахом, все вгору і вгору кам’яним тунелем, аж поки вона не вивела його на білий світ.
Тигрокіготь чекав біля входу разом із Сіролапом та Круколапом, коли Синьозірка із Вогнелапом вилізли з печери. Обличчя вояка заціпеніло, а хутро було трохи скуйовджене, однак сидів він незворушно і гордо.
— Тигрокігтю, — Синьозірка привітала його, не згадавши втечі цього вояка з підземних глибин. Той трохи розслабився.
— Що ти дізналася?
— Ми негайно мусимо повертатися до табору, — коротко нявкнула Синьозірка.
Вогнелап побачив відчай в очах провідниці. Тепер жах вчорашнього сну знову повернувся до його пам’яті: коти-втікачі, величезні темні вояки, пронизливий вереск біди. Вогнелап намагався не зважати на холодний страх, що сковував його м’язи, і не відставати від Синьозірки, яка з усіма іншими мчала униз темним схилом, геть від Уст Матері. Невже нічне жахіття незабаром сповниться?
Розділ 1б
Вони поверталися назад тим самим шляхом, яким прийшли. Місяць сховався за пеленою хмар. Було темно, але на Громошляху було тихо. Єдина потвора, яку вони чули, була ще ген далеко. Коти перебігли через дорогу гуртом і помчали крізь підлісок на іншому боці.