— Тільки не кажи, що буде дощ! — пожартував Вогнелап.
Жовтоікла підвела голову:
— Ти наслухався забагато байок від старійшин, — нявкнула вона. — Який сенс котові мити вуха, якщо їх усе одно намочить дощем?
Вогнелапові вуса затремтіли від радості.
— Підеш поглянути на новий виводок Ряболицьої? — нявкнув він.
Жовтоікла похитала головою і наче посмутнішала:
— Не думаю, що мені там дуже зрадіють, — прогарчала вона.
— Але ж вони знають, що ти врятувала… — почав Вогнелап.
— Кішка схильна дуже піклуватися про своїх малят. Особливо якщо це перший виводок. Гадаю, я утримаюсь від візитів, — Жовтоікла відповіла тоном, який не допускав заперечень.
— Як хочеш. А я піду їх побачити. Певно, це хороший знак — мати маленьких кошенят у таборі.
Жовтоікла знизала плечима.
— Іноді, — понуро нявкнула вона.
Вогнелап повернувся і пішов до ясел. Хмари закрили сонце, в повітрі посвіжіло. Сильний вітер куйовдив його хутро і шурхотів опалим листям на галяві.
Синьозірка сиділа біля входу до ясел. Хвіст Сіролапа саме зник усередині.
— Вогнелапе, — привітала вона його, — ти прийшов побачити наймолодших вояків Громового Клану? — її голос був втомлений і сумний.
Вогнелап здивувався. А чи й справді кошенята були хорошою новиною для Громового Клану?
— Так, — відповів він.
— Що ж, коли закінчиш із цим, зайди до мене.
— Так, Синьозірко, — нявкнув він уже їй услід.
Його хутро починало настовбурчуватися. Ось іще один шанс поспілкуватися із Синьозіркою наодинці. Мабуть, Зоряний Клан таки був на його боці.
Сіролап виліз із ясел:
— А вони і справді гарні, — нявкнув він. — Але я вмираю від голоду. Іду вполювати якоїсь свіжини. Якщо знайду, залишу і твою частку, — він приязно підморгнув Вогнелапові та побрів геть.
Вогнелап промуркотів щось на прощання і глянув на Білошторма, який кивнув, дозволяючи йому увійти в ясла. Він заледве протиснувся крізь вузесенький вхід.
Четверо малесеньких кошенят тепло тулились у зручному гніздечку Ряболицьої. У всіх була блідо-сіра шерсть із темними смугами, як і в матері, окрім одного темно-сірого хлопчика. Вони нявкотіли і попискували біля живота Ряболицьої, їхні оченята були ще міцно заплющені.
— Як почуваєшся? — запитав Вогнелап королеву.
— Трохи втомлена, — відповіла Ряболиця. Вона гордо глянула на виводок. — Але всі кошенята дужі та здорові.
— Мати їх — щастя для Громового Клану, — промуркотів Вогнелап. — Я оце щойно розмовляв про них із Жовтоіклою.
Ряболиця не відповіла, а Вогнелап не зміг не помітити стурбованого виразу, що майнув у її очах, коли вона підсунула кошенят ближче до себе.
Вогнелапові замлоїло в животі. Може, Синьозірка і прийняла Жовтоіклу до Клану, проте решта котів їй, очевидно, досі не довіряли. Він приязно тицьнув носом Ряболицю, тоді повернувся і вийшов назад на галявину.
Провідниця Клану чекала на Вогнелапа біля свого лігва. Довгохвіст сидів поруч. Світлошерстий вояк пильно спостерігав, як Вогнелап наближається до нього. Ігноруючи його погляд, Вогнелап повернувся до Синьозірки.
— Ходімо всередину, — нявкнула вона і повернулася, щоб піти першою.
Вогнелап пішов слідом. Довгохвіст негайно підвівся, щоб і собі піти за ними.
Синьозірка глянула на нього через плече:
— Гадаю, я буду в безпеці з молодим Вогнелапом.
Довгохвіст якусь мить вагався, а тоді сів біля входу до лігва.
Вогнелап ще ніколи не був у кублі Синьозірки. Услід за нею він пройшов через лишайник, який закривав вхід.
— Кошенята Ряболицьої такі гарненькі, — промуркотів він.
Синьозірка враз посерйознішала:
— Гарненькі чи ні, а це означає більше ротів, хоча пора гололисту вже не за горами, — вона глянула на Вогнелапа, який стояв, нездатний приховати своє здивування від її меланхолійного тону. — Ой, не слухай мене, — вона нетерпляче похитала головою. — Перший холодний вітер завжди мене тривожить. Підходь, вмощуйся зручніше, — вона кивнула на суху піщану долівку.
Вогнелап влігся на живіт і схрестив лапи перед собою.
Синьозірка поволі кружляла на своїй подушечці моху.
— У мене ще й досі болить усе тіло після вчорашніх тренувань, — зауважила вона, нарешті вмостившись і обкрутивши хвоста довкола лап. — Ти добре бився, малий.
Уперше Вогнелап не відчував бажання погрітися у променях її похвали. Його серце калатало. Це була чудова нагода розповісти провідниці про Тигрокігтя. Він підвів голову, збираючись говорити.