— Круколап у небезпеці, — пронявчав він.
— Що?
— Мені потрібно забрати його подалі від Громового Клану. Саме зараз, доки з ним нічого не трапилося.
Сіролап здавався збентеженим.
— Чому? А як же Жовтоікла?
— Немає часу пояснювати, — швидко нявкнув Вогнелап. — Ти мусиш мені повірити. Ми маємо знайти вихід, як забрати звідси Круколапа. Синьозірка затримає вояків у таборі, доки не закінчиться гроза, але в нас мало часу, — він спробував показати лапою віддалені частини лісу, що лежали за межами територій Громового Клану. — Нам треба відвести його кудись, де його не знайде Тигрокіготь, — кудись, де він зможе вижити без Клану.
Сіролап витріщався на нього якусь хвилину.
— Як щодо Ячменя?
— Ячмінь! — повторив Вогнелап. — Ти пропонуєш відвести Круколапа до Двоногів? — його вуха смикнулися від захоплення. — Так, це, мабуть, найкращий вихід.
— Тоді ходімо! — нявкнув Сіролап. — Чого ми чекаємо?
Вогнелап відчув хвилю полегшення, хоча й знав, що його старий друг допоміг би йому. Він обтрусив краплини дощу з голови і торкнувся носом шубки Сіролапа.
— Дякую, — промурчав він. — Тепер ходімо по Круколапа.
Вони знайшли свого приятеля, нещасно скрученого у клубок в їхньому гнізді. Пісколапка з Порохолапом теж були у своїх кубельцях. Вони здавалися напруженими і наляканими від грози, що тарахкотіла вгорі.
— Круколапе, — писнув Вогнелап зі входу.
Круколап підвів голову. Вогнелап смикнув вухами, і чорний кіт вийшов за ним під дощ.
— Ходімо, — прошепотів Вогнелап. — Ми відведемо тебе до Ячменя.
— Ячменя? — збентежено нявкнув Круколап, примружуючись від дощу. — Навіщо?
— Тому що там ти будеш у безпеці, — відповів Вогнелап, дивлячись чорному котові прямо в очі.
— Ти бачив, що зробила Морозошубка? — пронявчав Круколап тремтливим голосом. — Я лише хотів перевірити, чи все гаразд із кошенятами…
— Ходімо, — перебив його Вогнелап. — Нам потрібно поквапитися!
Круколап зустрів погляд товариша.
— Дякую, Вогнелапе, — промурчав він. Тоді повернувся обличчям до вітру і рушив через галявину.
Троє новаків поспішили до виходу з табору, їхнє хутро пригладжував сильний вітер. Як тільки вони ступили в ялівцевий тунель, то почули позаду голос:
— Гей, ви троє! Куди зібралися?
Це був Тигрокіготь.
Вогнелап обернувся, відчуваючи, як його серце опускається в п’яти. Він відчайдушно намагався придумати відповідь, як помітив, що до них наближалася Синьозірка. Вона насупилася, але потім її лице пояснішало.
— Молодець, Вогнелапе, — нявкнула вона. — Бачу, ти переконав друзів піти з тобою. Громовий Клан має достойних новаків, Тигрокігтю, якщо вони готові виконувати завдання за такої погоди.
— А зараз хіба не поганий час для завдань? — заперечив Тигрокіготь.
— В одного з кошенят Ряболицьої застуда, — голос Синьозірки лунав холодно і спокійно. — Вогнелап запропонував принести трохи мати-й-мачухи для неї.
— А його друзям теж треба йти з ним? — запитав Тигрокіготь.
— У таку грозу, гадаю, йому пощастило мати компанію! — відповіла Синьозірка. Вона поглянула в очі Вогнелапові, і раптом він усвідомив, наскільки провідниця йому довіряла.
— Ідіть уже, ви троє, — нявкнула вона.
Вогнелап вдячно на неї подивився.
— Дякую, — муркнув він, схиляючи голову.
Швидко глянувши на своїх товаришів, він попрямував знайомою стежиною до Чотиридерева. Вітер завивав між гілками над ними, дерева гнулися, їхні стовбури тріскотіли, ніби в будь-яку мить могли впасти. Дощ лив як із відра і промочив котів до кісток.
Друзі дійшли до струмка, але камінці, по яких вони зазвичай перестрибували через нього, повністю заховалися під водою. Коти зупинилися на березі й розгублено подивилися вниз на широку, бурхливу річку.
— Сюди, — нявкнув Вогнелап. — Тут є повалене дерево. Ми можемо перейти по ньому.
Він повів Сіролапа і Круколапа вгору течією до колоди, яка вивищувалася над стрімким потоком всього на півлапки.
— Зауважте, колода дуже слизька! — застеріг Вогнелап, обережно заскакуючи на неї.
Кора з дерева зірвалася, залишивши лише гладенький мокрий стовбур, на якому доводилося балансувати котам. Вони троє обережно перейшли по колоді. Вогнелап зістрибнув донизу на іншому боці й спостерігав за товаришами, доки вони також безпечно дісталися до берега.
На іншому боці дерева були більші, тому краще захищали від бурі, поки коти мчали вперед.