Сіролап і Вогнелап оторопіло стояли.
— Якщо ж він убивав кошенят Тіньового Клану, чому його не покарали? — здивовано запитав Вогнелап.
— Бо він збрехав, — з невимовною гіркотою в голосі прогарчала Жовтоікла. — Він звинуватив у цьому вбивстві мене, а Тіньовий Клан йому повірив!
Раптом Вогнелап зрозумів:
— То ось чому тебе вигнали із Тіньового Клану? — запитав він. — Ти повинна повернутися з нами і розповісти про все Синьозірці.
— Не раніше, ніж я врятую кошенят, — відрізала Жовтоікла.
Вогнелап підвів голову і принюхався. Дощ уже геть припинився, та й вітер стихав. Патруль Громового Клану невдовзі вирушить. Залишатися було небезпечно.
Сіролап усе ще був під враженням від звинувачень Жовтоіклої:
— Як міг провідник убивати кошенят зі свого-таки Клану? — не вгавав він.
— Зорелом наполягав на занадто жорстких тренуваннях, коли вони були ще дуже малі. Він забрав двох кошенят для бойової підготовки, — Жовтоікла глибоко, хрипко вдихнула. — Їм було лише чотири повні. Вони були вже мертві, коли він приніс їх до мене. На обох були подряпини та укуси, залишені дорослим вояком, не новаком. Очевидно, він сам із ними бився. Я вже нічого не могла зробити. Коли мати кошенят прийшла їх побачити, Зорелом був біля мене. Він сказав, що знайшов мене, коли я стояла над їхніми мертвими тілами, — її голос надломився, і вона відвела погляд.
— Чому ж ти не сказала їй, що то Зорелом? — не вірячи своїм вухам, запитав Вогнелап.
— Я не могла, — похитала головою Жовтоікла.
— Чому ні?
Стара кішка завагалася. Коли ж знову заговорила, голос був важким від жалю за незробленим.
— Зорелом — лідер Тіньового Клану. Шляхетний Зорещерб — його батько. Його слово — закон.
Вогнелап задивився кудись убік, і якусь мить усі троє котів просто безмовно сиділи. Тоді, зрештою, Вогнелап сказав:
— Ми врятуємо кошенят разом. Сьогодні. Але нам не можна тут залишатися. Я відчуваю запах групи Громового Клану, і вона наближається, — на мить він замовк. — Якщо з ними Тигрокіготь, у Жовтоіклої немає шансів. Він заб’є її, перш ніж ми зможемо щось пояснити.
Жовтоікла глянула на нього, стаючи напоготові, знову сповнена рішучості:
— У цьому напрямку є торфовище. Я геть змокла після дощу, а там наші запахи не будуть відчутні, — сказала вона їм.
Жовтоікла стрибнула в ялівцевий кущ, Сіролап із Вогнелапом поквапились їй услід. Тепер усі вони чули шарудіння підліску віддалік. То вже був не вітер, що свистів у кущах, то наближалися вояки — безсумнівно, спраглі помсти і роз’ятрені брехнями Тигрокігтя.
Моторошна тиша нависла над деревами, довкола стовбурів почала згущуватися поки що легенька імла. Вогнелап струсив краплинки зі свого кожушка й нетерпляче зірвав реп’яха з грудей.
Жовтоікла вела вперед. Земля все м’якшала, невдовзі їхні лапи почали грузнути у м’якому торфі. Затхлий запах забивав Вогнелапові ніздрі, але принаймні маскував і їхній власний слід. Позаду шум гурту котів усе гучнішав.
— Швидко, сюди, — поквапила їх Жовтоікла, пірнаючи під широколистий кущ.
Усі троє котів проповзли попід ним, підібравши хвости. Вогнелап з усіх сил намагався зберігати спокій і не зважати на незвичну йому вологість землі. Він дослухався до галасу патруля Громового Клану, що підбирався все ближче і ближче.
Розділ 23
Вогнелап чув, що там кілька котів і вони швидко пересуваються. Він не міг розпізнати особисті запахи цих котів через важкий запах землі, але знав, що це Громовий Клан. Він затамував подих, коли повз них прошурхотіли кроки.
— Ми справді плануємо самотужки визволити кошенят від Тіньового Клану? — запитав Сіролап.
Жовтоікла відповіла першою:
— Гадаю, я зможу знайти допомогу серед Тіньового Клану. Не всі коти там підтримують Зорелома.
Вогнелап нашорошив вуха, а Сіролап здивовано махнув хвостом.
— Коли він став провідником, — пояснила Жовтоікла, — то вигнав старійшин з-під захисту внутрішнього табору. Їм довелося жити на окраїнах і полювати самотужки. Це коти, які виросли, шануючи вояцький кодекс. Дехто з них може нам допомогти.
Вогнелап глянув їй у вічі, швидко метикуючи.
— А я можу спробувати переконати мисливців Громового Клану допомогти нам, — нявкнув він. — Якщо я поговорю з ними до того, як вони побачать Жовтоіклу, можливо, вояки й повірять у її розповідь. Сіролапе, чекай біля сухого ясена, де ми вперше знайшли кров, поки хтось із нас не повернеться.
Сіролап мав стурбований вигляд.
— Ти справді віриш, що Жовтоікла приведе поміч? — пробурмотів він до Вогнелапа.