— Ага, невже все просто? — прогарчав Вітрогон. — Ми проникаємо в табір, хапаємо кошенят, убиваємо вашого провідника і повертаємося додому.
— Ви не зустрінете настільки сильного опору, як вам здається, — пробурмотів сірий кіт.
Жовтоікла підвелася:
— Дозвольте відрекомендувати вам моїх друзів, — нявкнула вона, гуляючи навколо котів із Тіньового Клану.
Спершу Жовтоікла підійшла до сірого кота.
— Це Попелюх, один зі старійшин Клану. А ось Ночешкур, він був найстаршим вояком аж до смерті Зорещерба, — вона описала коло довкруж чорного кота, який кивнув товариству. — А це одна зі старійшин-королев, Хмаросвітка. Двоє її кошенят загинули, виганяючи Вітряний Клан.
Хмаросвітка, маленька кицька, нявкнула привітання і додала:
— Я більше не хочу втрачати своїх кошенят.
Білошторм коротко лизнув свої груди, щоб пригладити хутро.
— Очевидно, ви всі досвідчені вояки, якщо вже змогли підібратися так близько, а ми вас не помітили. Але чи досить вас? Нам потрібно знати, з чим ми зіткнемося, коли проникнемо в табір Тіньового Клану.
— Старі та хворі у Тіньовому Клані повільно помирають від голоду, — нявкнув Попелюх. — А кошенята травмуються швидше, ніж ми встигаємо їх лікувати.
— Але якщо у Тіньовому Клані такий гармидер, — не витримав Темносмуг, — як сталося, що допіру ви показали таку силу? І чому Зорелом досі ще ваш провідник?
— Він згуртував довкола себе кількох найсильніших вояків, — відповів Попелюх. — Саме їх усі бояться, бо вони не завагаються померти за нього. Інші вояки коряться наказам, бо їх залякали. Вони битимуться на його боці не довше, ніж будуть впевнені у його перемозі. Якщо ж вони побачать, що Зорелом програє…
— Вони битимуться проти нього, а не за нього! — Темносмуг з огидою закінчив слова старійшини. — Що ж це за відданість така?
У котів Тіньового Клану наїжачилися загривки.
— Наш Клан не завжди був таким, — втрутилася Жовтоікла. — Коли Зорещерб був провідником, ми самі боялися власної сили. Але в ті часи наша сила трималася на вояцькому кодексі й відданості Клану, а не на страхові та кровожерстві, — стара медикицька зітхнула. — Якби ж то Зорещерб прожив довше.
— А як помер Зорещерб? — зацікавлено спитав Білошторм. — На Зборищі гуляли різні плітки, але ніхто, здається, не знав напевне.
Очі Жовтоіклої затуманила скорбота:
— Його убив із засідки вояцький загін іншого Клану.
Білошторм замислено кивнув.
— Так, саме так більшість і думає. Воістину лихі часи, якщо провідників підстерігають у темряві замість відкритого, шляхетного поєдинку.
Вогнелап тим часом обмірковував різноманітні плани битви.
— Є спосіб забрати кошенят, не піднявши на ноги увесь табір? — запитав він.
Йому відповіла Хмаросвітка:
— Їх ретельно захищають. Зорелом очікує, що Громовий Клан спробує їх відбити. Таємно викрасти їх не вийде. Напасти відкрито — ось єдина надія.
— Тоді нам треба зосередити атаку на самому Зореломі та його поплічниках, — нявкнув Білошторм.
У Жовтоіклої, проте, була інша пропозиція:
— Тіньові вояки можуть мене провести до свого табору. Ми маємо впевнитися, що Зорелом і його поплічники будуть не у своїх кублах. Новина про те, що мене спіймано, миттю виманить їх надвір. А щойно вони вийдуть на відкрите — я дам сигнал до нападу.
Білошторм якусь мить мовчав. Тоді кивнув з урочистим виглядом, подумки він уже наказував своїм воякам іти у бій.
— Добре, Жовтоікло, — сказав він. — Веди нас до табору Тіньового Клану.
Розділ 24
Жовтоікла повернулася і почала продиратися крізь папороть. Білошторм та інші коти пішли за нею.
У Вогнелапа дзвеніло у вухах від захоплення. Він не відчував у повітрі холодної вологи, а довгу втому ніби рукою зняло.
Жовтоікла повела їх до маленької нори, захованої у підліску, і показала вхід до табору Тіньового Клану. Сплутані зарості ожини значно відрізнялися від охайного ялівцевого проходу, який вів до табору Громового Клану. Межі табору були позначені ямами і щілинами, а сморід гнилого м’яса долинав аж сюди.
— Ви їсте вороняче їдло! — прошепотів Сіролап, скрививши губи.
— Наші вояки привчені нападати, а не полювати, — відповів Попелюх. — Ми їмо все, що можемо знайти.
— Громовий Клане, заховайтеся у тих заростях папороті, — шикнула Жовтоікла. — Там є повно поганок, які замаскують ваш запах. Чекайте там, доки я не подам сигнал.
Вона відступила, щоб пропустити інших котів із Тіньового Клану наперед, уклинившись посередині їхньої групи, ніби в’язень. І вони усі тихо попрямували до табору.