Рудько прокинувся, кліпаючи очима в яскравому сонячному світлі, яке заливало всю підлогу. Його хутро здавалося важким і товстим від тепла. Миска з кормом була наповнена вщерть, а миска з водою — виполоскана, заповнена гіркуватою на смак водою Двоногів. Рудькові більше подобалося пити з калюж надворі, однак, коли було спекотно або він був дуже спраглий, тоді, слід визнати, йому було легше напитися вдома. Чи зможе він справді полишити таке зручне життя?
Він поїв, а тоді стрімко вийшов крізь котячі дверцята у садочок. День обіцяв бути теплим, а над деревами тяжів аромат раннього цвіту.
— Здоров, Рудьку, — нявкнув голос з огорожі. То був Ляпко. — Тобі б уже годину, як бути на ногах. Горобенята вперше випробовували свої крила.
— І ти якесь спіймав? — запитав Рудько.
Ляпко позіхнув і облизав носа:
— Мало мені турбот. Я вже досхочу наївся вдома. А все ж чому ти встав так пізно? Ще вчора ти скаржився, що Генрі просипає своє життя, а сьогодні й сам не кращий.
Рудько сів на холодну землю за огорожею й акуратно обгорнув передні лапи хвостом.
— Минулої ночі я був у лісі, — нагадав він своєму другові.
Водномить Рудько відчув, як кров шугнула його жилами, а хутро настовбурчилося. Ляпко глянув на нього згори вниз, його очі були широко розплющені:
— О, так. Я забув. То як це було? Ти щось спіймав? Тебе щось спіймало?
Рудько витримав паузу, не впевнений, як розповідати своєму старому другові про те, що сталося.
— Я зустрів таких собі диких котів, — почав він.
— Що?! — Ляпко був вражений. — І ти побився?!
— Щось таке.
Згадуючи силу і мужність котів Клану, Рудько досі відчував, як енергія нуртує у його тілі.
— Тебе вполювали? Що сталося? — вперто наполягав Ляпко.
— Їх було троє. Вони більші та сильніші, аніж будь-хто з нас.
— І ти бився з усіма трьома! — перебив Ляпко, вертячи хвостом від захвату.
— Ні! — нетерпляче нявкнув Рудько. — Лише з наймолодшим. Інші двоє підійшли пізніше.
— І як це вони не розірвали тебе на шмаття?
— Лише застерегли, щоб я покинув їхню територію. Але тоді… — Рудько завагався.
— Що?! — нетерпляче нявкнув Ляпко.
— Вони запросили мене приєднатися до їхнього Клану.
Ляпко недовірливо пересмикнув вусами.
— Справді запросили! — наполягав Рудько.
— Навіщо їм це робити?
— Не знаю, — визнав Рудько. — Я думаю, їхньому Кланові потрібно якомога більше лап.
— Як на мене, це все дуже дивно, — із сумнівом нявкнув Ляпко. — Я б їм на твоєму місці не довіряв.
Рудько глянув на Ляпка. Його чорно-білий друг ніколи не виявляв особливого бажання помандрувати до лісу. Ляпка цілком влаштовувало хатнє життя. Він ніколи б не зрозумів того невгасимого жадання, яке вселяли Рудькові сни — ніч за ніччю.
— Але я їм довіряю, — м’яко промуркотів Рудько. — І я вже все для себе вирішив. Я збираюся приєднатися до них.
Ляпко зліз униз огорожею і став перед Рудьком.
— Рудьку, будь ласка, не йди, — тривожно нявкнув він. — Я ж можу більше ніколи тебе не побачити.
Рудько підбадьорливо штовхнув його головою.
— Не переймайся. Мої домашні знайдуть собі іншого кота, і ти з ним потоваришуєш. Ти з усіма вмієш порозумітися!
— Але ж це не те саме! — завив Ляпко.
Рудько нетерпляче змахнув хвостом.
— У цьому й річ. Якщо ж я вшиватимусь тут поблизу, аж доки вони не заберуть мене до Різуна, я теж не буду таким самим.
Ляпко виглядав спантеличеним.
— До Різуна? — луною повторив він.
— До ветеринара, — пояснив Рудько. — Щоб він і мене змінив, як ото Генрі.
Ляпко випростався і глянув на свої лапи.
— Але з Генрі все гаразд, — пробурмотів він. — Тобто я знаю, він тепер трохи розлінився, але ж він не нещасний. Він і досі може розважатися.
Рудькове серце сповнилося смутком, коли він подумав про те, щоб полишити свого друга.
— Вибач, Ляпку. Я сумуватиму, але я мушу піти.
Ляпко не відповів, а просто підійшов і делікатно торкнувся Рудькового носа своїм.
— Справедливо. Бачу, я не можу тебе спинити, але хоча б проведімо ще один ранок разом.
Для Рудька цей ранок виявився значно приємнішим, ніж зазвичай, надто ж коли вони з Ляпком навідували їхні старі угіддя, спілкуючись з котами, з якими разом росли. Кожне з його чуттів було ніби на межі, немов він зосереджувався перед затяжним стрибком. Із наближенням полудня Рудькові дедалі більше і більше кортіло пересвідчитися, що Левосерд його і справді чекатиме. Ліниве нявкотіння старих друзів беззмістовною хмаркою тануло на тлі його загострених чуттів, скерованих у ліс.