— Напитися можна було б, та краще — мерщій на найближчу станцію — і додому, до жінки. То ж мир, Альберте, мир!..
Він порпається у своєму цератовому гамані, дістає звідти якусь фотокартку та з гордістю всім показує:
— Моя стара!
Тоді ховає картку й люто вигукує:
— Проклятуща, паскудна війна!..
— Тобі добре говорити, — кажу я, — у тебе є і син, і жінка.
— Еге, — погоджується він, — і я мушу дбати про те, як їх прогодувати.
Ми сміємося:
— За тим діло не стане, Каче, ти ж реквізуєш усе, що тобі треба.
Мюллер голодний і, мабуть, тому не задоволений відповідями. Він не дає Гайє Вестгузові помріяти про те, як той лупцюватиме Гіммельштоса.
— Гайє, а що ти зробив би, якби тепер настав мир? — питає Мюллер.
— Він би тобі відшмагав зад, щоб не починав таких балачок, — кажу я. — Чого це ти раптом?
— А чого корова на даху ожеребилася? — відрубує Мюллер і знову звертається до Гайє Вестгуза.
Гайє важко так зразу відповісти. Він хитає своєю поцяткованою ластовинням головою.
— Кажеш, коли вже не буде війни?
— Еге, ти тямущий хлопець.
— І тоді знову будуть жінки? — облизується Гайє.
— Авжеж, будуть.
— От сто чортів! — каже Гайє, і обличчя в нього лагідні-шає. — Тоді я знайшов би собі огрядну молодичку, щоб з неї і куховарка була пристойна, та головне, аби в руки було що взяти — й притьмом у ліжко! Хлопці, ви тільки уявіть собі, справжня перина та ще на пружинному матраці! Та я цілий тиждень штанів би не натягав.
Усі мовчать. Картина надто звабна. Нас аж морозом проймає. Нарешті Мюллер отямлюється й питає:
— А потім?
Пауза. Тоді Гайє якось плутано пояснює:
— Коли б я був унтер-офіцер, то зостався б в армії на надстрокову службу.
— Чи ти, Гайє, здурів? — дивуюсь я.
Він спокійно відповідає теж запитанням:
— А ти коли-небудь різав торф? Ану, спробуй.
По тих словах він витягає з-за халяви ложку й устромляє її в Альбертів казанок.
— Гірше, ніж сидіти в окопах у Шампані, нічого немає, — заперечую я.
Гайє їсть і посміхається.
— Але торф різати довше. Та ще не можна й на годину вшитися.
— А все-таки, Гайє, вдома краще.
— Та не дуже, не дуже, — каже він і замислюється з розтуленим ротом.
З його обличчя можна прочитати, про що він думає. Про злиденну халупу на болоті, про важку роботу в пекучому степу від світання аж до вечора, про жалюгідну платню і брудну батрацьку одежу.
— А в армії у мирний час ніякого тобі клопоту, — просторікує він. — Щодня дають харч, а не дадуть, то знімеш галас; у тебе є ліжко й щотижня свіжа білизна, наче в якого дженджика; ти — унтер-офіцер, гарно вбраний, удень відбудеш службу, а ввечері ти сам собі пан і йдеш до пивнички.
Гайє надзвичайно пишається своєю ідеєю, він просто залюб-лений у неї.
— А як відслужиш дванадцять років, дістанеш пенсію і підеш у сільські жандарми. Тоді можеш цілісінький день гуляти.
Він аж упріває від тих мрій про майбутнє.
— Подумати лишень, як тоді пригощатимуть! Там — чарка коньяку, а там — півлітра горілки. Адже з жандармом усі схочуть жити по-доброму.
— Але ж ти ніколи не будеш унтер-офіцером, Гайє, — втручається Кач.
Гайє вражено дивиться на нього й замовкає. Напевне, в його уяві вже виникли тихі осінні вечори, неділі в селі, бамкання дзвонів, вечори й ночі, проведені з наймичками, гречані млинці зі шкварками, безтурботні години дружніх балачок у пивничці.
Гайє не може швидко впоратись із своєю багатою уявою і дратується:
— І чого ви завжди якісь дурні питання вигадуєте?
Він натягує через голову сорочку й застібає мундир.
— Тьядене, а що зробив би ти? — питає Кроп.
Тьяден думає тільки про одне:
— Пильнував би Гіммельштоса, щоб не втік.
Мабуть, Тьяден залюбки посадовив би його в клітку й щоранку лупцював би ломакою. А Кропові він замріяно каже:
— Бувши тобою, я став би лейтенантом. Тоді ти зміг би його муштрувати, аж поки у нього в череві вода закипить.
— А ти, Детерінгу? — допитується Мюллер. Він природжений учитель, завжди про щось питає.
Детерінг небалакучий, але на це питання відповідає. Він дивиться в небо й каже тільки:
— Я саме встиг би на жнива.
Тоді підводиться і йде собі.
о
Детерінга обсіли клопоти. Його жінці доводиться самій пильнувати господарство. До того ж у них забрали двох коней. Він щодня читає газети, які сюди доходять: чи не йде дощ і в його закутку в Ольденбургу? Бо вони не встигнуть зібрати сіна.
І тут з'являється Гіммельштос. Іде просто до нашого гурту. У Тьядена обличчя береться плямами. Він простягається на траві й від збудження заплющує очі.