Ми пишаємося тим, що дали відсіч цьому жалюгідному листоноші.
Я йду в барак і попереджаю Тьядена — нехай десь щезне.
Потім ми переходимо на інше місце і знову сідаємо грати в карти. Адже ми тільки й уміємо, що грати в карти, лаятись та воювати. Небагато для двадцяти років — і забагато для двадцяти років.
За півгодини Гіммельштос знов опиняється біля нас. Ніхто не звертає на нього уваги. Він питає, де Тьяден. Ми знизуємо плечима.
— Але ж ви мали його розшукати, — наполягає він.
— Хто це — ви? — дивується Кроп.
— Ну, ви всі.
— Я просив би вас звертатися до нас увічливо, — вимовляє Кроп таким тоном, наче він полковник.
У Гіммельштоса очі на лоба лізуть:
— А хто звертається до нас неввічливо?
— Ви!
— Я?
— Так, ви.
Гіммельштос замислюється. Недовірливо зиркає на Кропа, бо не розуміє, що той має на думці. Усе-таки він не дуже впевнений у собі, тож вирішує піти нам назустріч.
— То ви його не знайшли?
Кроп лягає на траву й питає:
— Чи ви вже бували хоч раз отут, на передовій?
— Це вас не обходить, — гнівається Гіммельштос. — Я вимагаю відповіді на своє запитання.
— Гаразд, — каже Кроп і підводиться. — Бачите он там, на небі, невеличкі хмарки? То від пострілів зеніток. Ми були там учора. П’ятеро загинуло, вісьмох поранено. Але це ще дрібниці. Коли ми наступного разу потрапимо туди разом із вами, то солдати, перш ніж померти, підходитимуть до вас і, виструнчившись, бадьоро питатимуть: «Дозвольте вийти із строю? Дозвольте дати дуба!» Ми тут чекали саме на таких людей, як ви.
Кроп знову сідає на траву, а Гіммельштос блискавично зникає.
— Три дні «губи», — визначає Кач.
— Далі моя черга, — кажу я Альбертові.
Але на цьому начебто все скінчилося. Зате ввечері, під час переклички, нам улаштовують справжній допит. У польовій канцелярії сидить командир роти, лейтенант Бертінк, і викликає кожного з нас по черзі.
Мене теж викликають як свідка, і я пояснюю, чому Тьяден збунтувався. Історія про «лікування» двоповерховим ліжком справляє сильне враження. Гіммельштоса викликають, і я повторюю своє свідчення.
— Це правда? — питає Бертінк у Гіммельштоса.
Той викручується, та коли Кроп розповідає те саме, він врешті мусить зізнатися.
— Чого ж ніхто не доповів мені про це ще тоді? — питає Бертінк.
Ми мовчимо: адже він сам гаразд знає, що в армії скаржитися в такій дрібній справі немає ніякого сенсу. Та взагалі які можуть бути в армії скарги? Лейтенант, звичайно, це розуміє і тільки шпетить Гіммельштоса та ще раз енергійно пояснює йому, що фронт — це не казармене подвір’я. Потім надходить черга Тьядена. Лейтенант суворо виголошує йому довгу промову й призначає три дні гауптвахти. Кропові він підморгує і призначає один день гауптвахти.
— Інакше не можна, — каже він співчутливо.
Лейтенант розумний хлопець!
Звичайна «губа» — річ приємна. Хлопців замкнуть у колишньому курнику, там вони обидва зможуть приймати гостей, ми вже знаємо, як туди залізти. А суворий арешт — інша річ, тоді їм довелося б сидіти в льоху. Колись нас іще прив’язували до дерева, але тепер це заборонено. Часом із нами все-таки поводяться, як із людьми.
Не збігло й години після того, як Тьядена та Кропа посадовили за дротяні ґрати, а ми вже йдемо до них. Тьяден вітає нас кукуріканням. Потім ми до пізньої ночі граємо в скат. Звісно, виграє цей лобуряка Тьяден.
Коли ми йдемо назад, Кач мене питає:
— Чи не хочеться тобі смаженої гуски?
— Та непогано б, — кажу я.
Ми вилазимо на машину, що везе снаряди. Це коштує нам дві цигарки. Кач добре запам’ятав потрібне нам місце. Пташник належить штабові якогось полку. Я беруся викрасти гуску й вислуховую Качів інструктаж. Пташник стоїть за парканом, але двері не замкнені, вони тільки на кілочку.
Кач підставляє мені руки, я стаю на них ногою і перелажу через паркан. Кач залишається на варті.
Кілька хвилин я стою непорушно, поки очі звикають до темряви. Нарешті я вже бачу пташник. Тихенько підкрадаюся до нього, намацую кілочок, витягаю його й відчиняю двері. У пітьмі біліють дві плями. Дві гуски — це погано: схопиш одну, друга заґелґоче. Отже, треба зловити обох, тільки хутко, тоді все буде гаразд.
Одним стрибком кидаюся на них. Одну я хапаю відразу, за мить — і другу. Оскаженіло б’ю їх головами об стіну, щоб оглушити. Та, мабуть, треба було б бити дужче. Кляті тварюки хриплять і лопотять крилами, дряпають лапами. Я люто змагаюся з ними, та дідько його знає, звідки в звичайних гусках стільки сили береться! Вони тягнуть мене врізнобіч, я насилу втримуюся на ногах. Моторошно дивитись у пітьмі на це біле ганчір’я, з моїх рук виростають крила, і мене вже бере страх, що я можу злетіти в небо, бо ж тримаю у руках наче два аеростати.