Ми втратили всякі почуття один до одного, і коли наш зацькований погляд спиняється на котромусь із товаришів, ми ледве впізнаємо його. Ми — байдужі мерці, що завдяки якомусь штукарству чи лихим чарам ще можуть бігати й убивати.
Якийсь молоденький француз відстав, його наздоганяють, тоді він піднімає руки, в одній він іще тримає револьвер, — не збагнеш, чи він хоче стріляти, а чи здатися в полон. Ударом лопати йому розтинають обличчя. Інший француз бачить це і тікає щосили, та йому в спину зі свистом врізається багнет. Француз високо підстрибує і, розкинувши руки, кричить широко роззявленим ротом, він тікає, заточуючись, а в спині у нього стирчить і погойдується багнет. Третій кидає геть свою гвинтівку, сідає навпочіпки й затуляє долонями очі. Разом із кількома іншими полоненими його залишають позаду — носити поранених.
Зненацька, переслідуючи французів, ми самі потрапляємо на їхні позиції.
Ми так щільно насідаємо на супротивника, який чимдуж тікає, що досягаємо тих позицій водночас із ним. Через те втрачаємо небагатьох. Якийсь кулемет надумав був загавкати, але граната кладе цьому край. Проте за ті кілька секунд п’ятьох наших солдатів поранено в живіт. Кач б’є прикладом одного з французьких кулеметників, б’є просто в обличчя, перетворюючи його на криваву кашу. Інших ми вбиваємо, перш ніж вони встигають вихопити гранати. А тоді жадібно випиваємо воду з кулеметних кожухів.
Скрізь клацають кусачки, що перерізають колючий дріт, ляскають дошки — їх кидають на загородження, і ми крізь вузькі проходи вриваємось у ворожу траншею. Гайє встромлює свою лопату в шию велетенського француза й кидає першу гранату; кілька секунд ми ховаємося за бруствером, а тоді вся пряма ділянка траншеї перед нами виявляється вільна. Навскоси від рогу знову кидаємо гранату й прокладаємо собі дорогу далі; про-бігаючи повз бліндажі, жбурляємо туди в’язки гранат, земля двигтить, стогне, все затягає димом, ми перечіплюємося через слизькі шматки м’яса, я падаю на чийсь розпанаханий живіт, на якому лежить новий, чистенький офіцерський кашкет.
Бій завмирає. Ми відірвалися від супротивника. А що тут ми не зможемо довго протриматися, то нам велено негайно відходити під захистом нашої артилерії на попередні позиції. Тільки-но ми про це дізнаємось, як мерщій кидаємося до найближчих сховищ, щоб нахапатися консервів, яких завгодно, та насамперед бляшанок із м’ясом і маслом.
Ми спокійно повертаємося назад. Поки що ніякої атаки з ворожого боку не передбачається. Понад годину ми лежимо, важко дихаючи, і відпочиваємо, ніхто й не розмовляє. Ми такі знесилені, що, хоч і страшенно голодні, та ніхто й не згадує про консерви. Тільки поволі ми знову стаємо трохи схожими на людей.
Трофейні м’ясні консерви уславлені на весь фронт. Часом вони навіть стають головною причиною несподіваних атак з нашого боку, годують-бо нас погано, ми завжди голодні. Цього разу ми захопили п’ять бляшанок. Там людей справді гарно годують, це ж просто розкіш проти наших злиднів, у нас — мармелад із ріпи, а в них м’яса скільки завгодно, тільки руку простягни. Гайє роздобув іще довгу французьку булку й застромив її собі за ремінь, наче лопату. З одного краю вона трохи вимазана кров’ю, та це можна відрізати.
Яке щастя, що тепер ми наїмося досхочу, нам іще знадобиться сила. Добрі харчі — така ж цінна річ, як міцний бліндаж; ось чому ми жадібні до них — вони рятують нам життя.
Тьяден добув іще дві фляги коньяку. Ми пускаємо їх по колу.
Уже звечоріло. Надходить ніч, із вирв поволі здіймається туман. Здається, що в тих вирвах повно таємничих привидів. Білий серпанок спершу наче боязко кружляє по ямі, поки наважиться переповзти через її край. А тоді від вирви до вирви тягнуться довгі пасма туману.
Прохолодно. Я стою на варті та вдивляюсь у темряву. Як завжди після атаки мені якось млосно й тяжко залишатися наодинці зі своїми думками. Та, власне, то не думки, а спогади, що обсідають мене через ту млявість і створюють дивний настрій.
Високо в небі здіймаються освітлювальні ракети — і я бачу картину: літній вечір, я стою на критій галереї собору й дивлюся на високі кущі троянд, що квітнуть посередині невеличкого внутрішнього саду, де ховають каноників. Навколо встановлені статуї. Ніде ані душі; велика тиша заповнила цей квітучий прямокутник, сонце гріє грубезні сірі плити, я кладу на них руку й відчуваю їхнє тепло. Зелена вежа собору над правим кутом шиферного даху стрімко здіймається в тьмяну, м’яку блакить вечора. Поміж осяйних невеличких колон внутрішньої галереї панує прохолодний присмерк, який буває тільки в церквах; я стою там і думаю: коли мені виповниться двадцять років, я дізнаюся про ті бентежні речі, що пов’язані з жінками.