Я киваю, ранець застрягає між поруччям, гвинтівка надто важка.
Сестра розчиняє навстіж двері й гукає:
— Мамо, мамо, Пауль приїхав!
Мені несила йти далі. Мамо, мамо, Пауль приїхав!
Я прихиляюся до стіни, стискаючи руками каску й гвинтівку. Тримаю їх міцно, скільки маю сили, але не годен ступити вже й кроку, сходи розпливаються перед очима, я стукаю себе прикладом по ногах і люто зціплюю зуби; після тих сестриних слів я наче втратив тяму, не можу дати собі ради, через силу намагаюся засміятись і щось сказати, але не можу здобутися бодай на слово й так і стою на сходах нещасний, безпорадний, скутий жахливою судомою, а сльози мимохіть невпинно течуть мені по обличчю.
Сестра повертається і питає:
— Та що з тобою?
Насилу я перемагаюсь і дибаю нагору до передпокою. Гвин-тівку ставлю в куток, ранець прилаштовую під стіною, а каску кладу на нього зверху. Треба ще зняти ремінь із усім, що до нього причеплено. І враз розлючено кажу сестрі:
— Ти даси мені нарешті носовика?
Вона дістає з шафи хустинку, і я втираю обличчя. Наді мною на стіні висить скляна коробка з барвистими метеликами, що їх я колись наловив.
Раптом я чую материн голос. Він долинає із спальні.
— Мама ще не встала? — питаю я в сестри.
— Вона хвора.
Я іду до матері, простягаю їй руку та як тільки можу спокійно кажу:
— Ось і я, мамо.
Вона тихо лежить у напівтемній кімнаті. Потім боязко питає, і я відчуваю, як її очі пильно мене оглядають:
— Ти поранений?
— Ні, мені дали відпустку.
Мати дуже бліда. Я не зважуюсь увімкнути світло.
— Ось лежу й плачу, — каже вона, — замість того, щоб радіти.
— Ти хвора, мамо?
— Сьогодні я трохи встану, — відповідає вона й звертається до сестри, якій доводиться раз у раз бігати на кухню, щоб не пригоріли картопляники. — Відкрий слоїк із брусничним варенням… Адже ти його любиш? — питає вона в мене.
— Авжеж, мамо, я хтозна-коли його їв.
— А ми ніби відчували, що ти приїдеш, — сміється сестра. — Сьогодні в нас твої улюблені картопляники й тепер навіть із брусничним варенням.
— А сьогодні ж і субота, — кажу я.
— Сядь біля мене, — просить мати.
Вона дивиться на мене. Руки в неї бліді, кволі, а проти моїх зовсім тоненькі. Ми перемовляємося лише кількома словами, і я вдячний матері, що вона мене не розпитує. Та й про що мені говорити? З усього, що могло бути, сталося найкраще. Я живий-здоровий і ось сиджу біля неї. А в кухні — моя сестра, готує вечерю, ще й співає.
— Любий мій хлопчику, — тихо каже мати.
У нашій родині не були заведені всякі пестощі, бідняки до такого не звикли, бо на їхню долю випадає надто багато праці й турбот. Вони дивляться на це інакше, не повторюють без кінця те, що й без слів зрозуміле. Коли моя мати сказала: «Любий мій хлопчику», то цим вона висловила все, на що іншій довелося б витратити хтозна-скільки слів. Я напевне знаю: крім цього слоїка з брусничним варенням, у моєї матері вже багато місяців не було нічого солодкого, вона зберегла його для мене, так само як і вже трохи черстве печиво, що ним вона тепер мене пригощає. Напевне, випадково десь розжилась і зразу відклала для мене.
Я сиджу біля її ліжка, а за вікном, навпроти нас, у садку невеличкого ресторанчика виблискують на деревах коричнево-золоті каштани. Я повільно дихаю і кажу сам до себе: «Ти вдома, ти вдома». Проте відчуваю якусь дивну скутість, я ще не можу до всього призвичаїтись. Ось моя мати, ось моя сестра, ось коробка з метеликами, ось піаніно червоного дерева, та сам я ще не зовсім тут. Між нами якась перепона, її ще треба подолати.
Тож я виходжу до передпокою, беру свій ранець і несу до материного ліжка, а там викладаю все, що привіз: цілу головку сиру, яку роздобув мені Кач, дві пайкові хлібини, три чверті фунта масла, дві бляшанки з ліверним фаршем, фунт смальцю і торбинку рису.
— Візьміть, це вам, мабуть, придасться…
Вони кивають.
— Тут, либонь, із харчами погано?
— Звісно, не дуже добре. А вам на фронті вистачає?
Я всміхаюсь і показую на те, що привіз:
из
— Так багато нам не завжди дають, але взагалі годують пристойно.
Ерна складає харчі й виносить до кухні. Нараз мати міцно хапає мене за руку і, затинаючись, питає:
— Там було дуже страшно, Паулю?
Що мені відповісти тобі, мамо? Ти ніколи цього не збагнеш, ніколи не зрозумієш. І не треба тобі розуміти. Чи там було страшно, питаєш ти. Ой мамо, мамо!
Я заперечливо хитаю головою і кажу:
— Ні, мамо, не дуже. Нас там багато, а з усіма якось легше.