Я чекаю, чекаю.
Перед моїм зором постають картини, але вони невиразні та швидко щезають, то лише тіні й спогади.
Немає нічого… Нічого…
У мені зростає неспокій.
Нараз у душі здіймається жахливе почуття: я тут зовсім чужий, я не можу знайти дороги до минулого, мене наче виключили з того життя; хоч би як я щиро благав, хоч би яких сил докладав — усе дарма; навкруги все завмерло, і я сиджу збайдужілий і сумний, немов засуджений на смерть, а минуле відвертає від мене своє лице. Водночас я боюся його ревно благати, бо не знаю, що може статися тоді, як воно повернеться обличчям до мене. Я — солдат і мушу про це пам’ятати.
Стомлено підводжусь і дивлюсь у вікно. Тоді беру одну з книжок, гортаю її — мені хочеться читати. Проте цю я ставлю на місце та беру іншу. У ній трапляються підкреслені місця. Я шукаю, гортаю, беру з полиці ще й ще книжки, вже біля мене лежить їх ціла купа. До неї я похапцем додаю ще й інше — аркуші, зошити, листи.
Мовчки стою перед ними. Як на суді.
Зневірений.
Слова, слова, слова — вони не доходять до мене.
Повільно ставлю книжки на місце.
З цим покінчено.
Тихо виходжу з кімнати.
Однак я ще не здаюся. До своєї кімнати я, правду кажучи, більше не заходжу, але'тішу себе тим, що кілька днів ще не можуть покласти всьому край. Згодом я матиму для цього багато часу, цілі роки. А поки що я йду до казарми провідати Міттельштед-та, і ми сидимо в його кімнаті, повітря в ній неприємне, але я до такого призвичаївся.
Міттельштедт одразу викладає новину, яка мене просто електризує. Він розповідає, що Канторека призвали до ополчення.
— Уяви собі, — каже Міттельштедт, дістаючи кілька гарних сигар, — після госпіталю я повертаюся сюди й відразу натикаюся на нього. Він простягає мені свою лапу й квакає: «Ти ба, це ж Міттельштедт! Ну, як воно?» Я витріщаю на нього очі й кажу: «Рядовий Канторек, дружба дружбою, а служба службою, кому це знати, як не вам? І стояти струнко, коли розмовляєте зі старшим!» Побачив би ти, яке в нього стало обличчя! Щось середнє між солоним огірком і ще не вибухлим снарядом. Він нерішуче спробував був іще раз підлеститися до мене. Я ще суворіше гаркнув на нього. Тоді він посунув у бій свою найдужчу батарею і довірливо спитав мене: «Може, допомогти вам скласти екстерном екзамени?» Це він хотів мені нагадати минуле, розумієш? Я вкрай розлютився і теж нагадав йому дещо: «Рядовий Канторек, два роки тому ви^ своїми промовами заманили нас у добровольці; один учень, Иозеф Бем, зовсім не хотів іти на війну. І от він загинув на фронті за три місяці до того дня, коли його мали призвати. Якби не ви, то він прожив би ці три місяці. А тепер — кроком руш! Ми ще з вами поговоримо». Мені було дуже легко потрапити до його роти. Передовсім я взяв його із собою до цейхгаузу й подбав, щоб його гарненько вбрали. Ось зараз побачиш.
Ми йдемо на подвір’я. Рота вишикувалася. Міттельштедт командує «вільно» і починає перекличку.
Цієї миті я бачу Канторека й ледве стримуюся від реготу. Він убраний у щось схоже на фрак блякло-синього кольору. На спині й на рукавах темніють великі латки. Цей одяг носив, либонь, якийсь велетень. А чорні витерті штани, навпаки, зовсім куценькі, вони навіть литок не прикривають. Зате черевики величезні, тверді, мов залізні, то якісь старі шкарбуни із загнутими догори носаками та ще із шнурівкою по боках. Навпереміну шапка знову-таки замала, власне, не шапка, а якийсь бридкий, злиденний ковпачок.
Загалом вигляд у Канторека вкрай жалюгідний.
Міттельштедт спиняється перед ним:
— Рядовий Канторек, хіба так ґудзики чистять? Здається, ви ніколи цього не навчитесь. Погано, Кантореку, погано…
Від задоволення я по думки аж верещу. Точнісінько так Канторек у школі шпетив Міттельштедта: «Погано, Міттельштед-те, погано…»
А Міттельштедт вичитує далі:
— Подивіться хоча б на Бетгера, це зразковий солдат, вам треба в нього повчитись.
Я ледве йму віри очам. То ж справді Бетгер, він теж тут, наш шкільний швейцар Бетгер. І він має бути для Канторека зразком. Той люто зиркає на мене, він ладен цієї миті мене з’їсти. Але я спокійно посміхаюся йому просто в очі, наче я його й не знаю.
Який він має блазенський вигляд у тому вбранні й злиденному ковпачку! І перед цим чуперадлом ми колись дрижаки ловили, як він, урочисто сидячи за кафедрою, спиняв кінчик свого олівця на прізвищі якогось учня та ганяв його по французьких неправильних дієсловах, хоча згодом, у Франції, вони так і не стали нам у пригоді. Відтоді, як ми залишили школу, збігло менше двох років, і ось тепер стоїть перед нами рядовий Канторек, раптом позбавлений лихих чарів, стоїть клишоногий, з руками, схожими на ручки в горнятка; стоїть із недбало начищеними ґудзиками й кумедно пнеться, одне слово, не солдат, а сміх, та й годі. Я зроду не міг би збагнути, що це той самий грізний чоловік зі шкільної кафедри, і мені страшенно кортить знати, що я зроблю, як цей нікчема згодом знову зможе спитати мене, бувалого солдата: «Боймере, як буде простий минулий час дієслова аііег'?»