Аби його трохи розрадити, я беруся розповідати кілька кумедних історій, що спали мені на думку, — солдатські анекдоти й усякі вигадки про генералів та фельдфебелів, яких хтось пошив у дурні.
Нарешті я проводжаю обох до залізничної станції. Вони дають мені слоїчок джему й пакунок із картопляниками, мати ще встигла насмажити їх для мене.
Потім вони їдуть, а я повертаюся назад.
Увечері я дістаю слоїк, намазую джем на картопляник і їм. Та воно мені не смакує. Тоді виходжу надвір, щоб віддати картопляники росіянам. Нараз пригадую, що їх смажила мати. Мабуть, їй дуже боліло, коли вона стояла біля плити. Я кладу пакуночок назад у ранець і беру із собою тільки два картопляники для росіян.
IX
Ми їдемо вже кілька днів. У небі з'являються перші літаки. Ми випереджаємо вантажні ешелони. Гармати, гармати… Далі ми їдемо фронтовою залізницею. Я розшукую свій полк. Ніхто не знає, де саме він тепер стоїть. Я десь ночую, десь дістаю вранці свою пайку харчів і якісь непевні вказівки. Завдавши на плечі ранець, я беру гвинтівку та знову рушаю в дорогу.
Коли я прибуваю до пункту призначення — до зруйнованого містечка — то не знаходжу жодного з наших. Дізнаюся, що тепер наш полк увійшов до складу летючої дивізії, яку завжди кидають туди, де особливо небезпечно. Це не поліпшує мого настрою. Мені розповідають, що наші мали великі втрати. Я розпитую про Кача й Альберта. Про них ніхто нічого не знає.
Шукаючи далі, я блукаю навкруг, і мене проймає якесь дивне почуття. Одну ніч, а тоді ще й другу я сплю просто неба, немов індіанець. Нарешті я дістаю точні відомості і по обіді вже доповідаю в нашій ротній канцелярії про своє прибуття.
Фельдфебель затримує мене тут. За два дні рота повернеться з передової, тож немає сенсу посилати мене туди.
— Як воно у відпустці? — питає він. — Мабуть, добре?
— Та не дуже.
— Атож, атож, — зітхає він, — якби не треба було знову повертатися. Через те друга половина відпустки завжди зіпсована.
Я тиняюся без діла до того дня, коли наша рота повертається з передової: всі сірі, брудні, сердиті й похмурі.
Я схоплююся, пхаюся поміж них, шукаю очима знайомі обличчя, — он Тьяден, он сякається Мюллер, а ось і Кач, і Кроп. Потім ми кладемо наші солом’яні матраци поруч, один біля одного. Я дивлюсь на хлопців якось винувато, хоч жодних підстав для того немає. Перш ніж укластися спати, я дістаю решту картопляників та джем, нехай і хлопці поласують.
Два картопляники, що лежать зверху, трохи запліснявіли, та їх іще можна їсти. Я беру їх собі, а кращі віддаю Качеві й Кропові.
Кач жує картопляника й питає:
— Це, либонь, мати пекла?
Я киваю.
— Смачні, — каже він, — дуже смачні.
Я ледве стримую сльози. Уже не впізнаю самого себе. Та дарма, невдовзі це минеться, мені стане краще тут — із Качем, з Альбертом, з усіма. Тут я на своєму місці.
— Тобі пощастило, — шепоче Кроп перед тим, як заснути, — кажуть, що нас відправляють до Росії.
До Росії! Але ж там війна вже скінчилася. Удалині гримотить фронт. Барачні стіни тріщать.
У нас наводять страшенний лоск. Нас без кінця шикують. Раз у раз провадять огляди. Зношений, подертий одяг замінюють на новий. При цьому мені пощастило дістати новесенький мундир, а Кач роздобув собі, звісно, повне обмундирування. Ходять чутки, що вже укладається мир, але куди вірогідніша інша думка: нас відправляють до Росії. Тільки навіщо нам у Росії новий, кращий одяг? Нарешті просочується зовсім інша чутка: до нас на огляд їде кайзер. Ось чого нас так муштрують.
Цілісінький тиждень нам здавалося, що ми знов опинились у казармі для новобранців — так багато довелося нам працювати і вправлятися. Ми стали лихі та знервовані, бо так ретельно все чепурити — то справа не для нас, а марширувати на парадах — і поготів. Усе це нервує солдатів дужче, ніж перебування в окопах.
Нарешті настає урочиста мить. Ми вишикувались у лави, й от з’являється кайзер. Нас усіх цікавить, який же він. Кайзер іде уздовж лав, і його вигляд мене трохи розчаровує: з портретів я уявляв його значно вищим, величнішим, і насамперед він мав би говорити громовим голосом.
Кайзер роздає залізні хрести й часом говорить про щось солдатам. Потім ми вирушаємо звідти.
Згодом ми обговорюємо цю подію. Тьяден здивовано каже:
— То це найвищий чин, який тільки є? Перед ним кожен повинен стояти струнко, так-таки кожен! — Він замислюється. — Перед ним навіть Гінденбург повинен стояти струнко, еге?