— Авжеж! — підтверджує Кач.
Але Тьяден цього ще не второпав. Трохи подумавши, він питає:
— А король теж повинен стояти струнко перед кайзером?
Нам здається, що навряд, хоч точно ніхто цього не знає.
Обидва стоять так високо, що там, напевне, не виструнчуються.
— Навіщо ти всякі дурниці вигадуєш? — каже Кач. — Важливо те, що ти сам мусиш виструнчуватись.
Проте Тьяден немов зачарований. Його уява, загалом дуже бідна, тепер гарячково працює.
— Слухай-но, — каже Тьяден, — я не можу збагнути: невже кайзер теж ходить до вбиральні, як оце я?
— Будь певен, що ходить, — регоче Кроп.
— Ти, мабуть, з глузду з’їхав, — додає Кач. — У голові в тебе джмелі завелися. Сходи-но сам мерщій до вбиральні, Тьядене, щоб тобі проясніло й ти не патякав, як немовля.
Тьяден зникає.
— Одне хотів би я знати, — каже Альберт, — чи почалася б війна, якби кайзер сказав «ні»?
— Я певен, що війни не було б, — утручаюсь я, — та для цього треба, щоб він її не хотів.
— Ну, хай не він сам-один, а ще двадцять чи тридцять чоловік у всьому світі сказали б «ні», тоді війни не було б?
— Напевне, — погоджуюсь я, — тільки саме оті люди й захотіли війни.
— Комедія, коли добре помізкувати, — веде далі Кроп. — Ми опинились тут, щоб боронити нашу батьківщину. Але французи теж тут і теж боронять свою батьківщину. На чиєму ж боці правда?
— Мабуть, на обох, — відповідаю я, хоч і сам у це не вірю.
— Ну, гаразд, — каже Альберт, і я по очах бачу, що він надумав загнати мене на слизьке, — але наші вчителі, і пастори, і газети запевняють, ніби правда — наша, і треба сподіватися, що так воно і є; але французькі вчителі, і пастори, і газети й собі запевняють, ніби правда на їхньому боці. Кому ж вірити?
— Цього я не знаю, — відказую я. — У всякому разі, війна триває, і щомісяця нові країни втягуються в неї.
Вертається Тьяден. І досі ще збуджений, він негайно втручається в розмову; тепер його цікавить, як, власне, виникають війни.
— Здебільшого через те, що якась країна тяжко скривдила іншу, — впевнено пояснює Альберт.
Тьяден прикидається, ніби не розуміє.
— Якась країна? Щось я не збагну. Хіба гора в Німеччині може скривдити гору у Франції? Або річка, або ліс, або поле?
— Ти справді такий бовдур чи тільки прикидаєшся? — сердиться Кроп. — Я ж не те хотів сказати. Якийсь народ скривдить інший…
— Тоді мені нема чого тут робити, — каже Тьяден, — мене ніхто не кривдив.
— Хіба тобі поясниш! — дратується Альберт. — Річ же не в такому сільському телепневі, як ти.
— Тоді й поготів мені треба додому вертатися, — наполягає на своєму Тьяден, і всі регочуть.
— Ой хлопче, йдеться ж про весь народ, про державу! — вигукує Мюллер.
— Державу, державу! — Тьяден хитро мружиться і ляскає пальцями. — Польові жандарми, поліція, податки — оце ваша держава. Коли ти саме її маєш на думці, то красно дякую!
— Правильно! — вигукує Кач. — Ти, Тьядене, уперше сказав щось слушне. Держава й батьківщина — це таки справді не одне й те саме.
— Але ж їх не розділити, — міркує Кроп, — батьківщини без держави немає.
— Та певне, але подумай: ми майже всі — прості люди. І у Франції більшість населення теж робітники, ремісники, дрібні службовці. Навіщо якомусь французькому слюсареві чи шевцеві нападати на нас? Ні, це все вигадують уряди. Я зроду не бачив жодного француза, поки не опинився тут, більшість французів так само не бачили нас. їх теж ніхто не питає, як і нас.
— А чого ж ми тоді воюємо? — дивується Тьяден.
Кач знизує плечима.
— Бо є люди, що мають з війни користь.
— Еге, тільки не я, — посміхається Тьяден.
— Авжеж, не ти і з нас теж ніхто.
— А хто ж тоді? — допитується Тьяден. — Кайзерові вона теж ні до чого. Адже він має все, що йому потрібне.
— Не кажи, — заперечує Кач. — Адже досі він ще ніякої війни не вів. А кожний більш-менш порядний кайзер мріє хоча б про одну війну, а то він не уславиться. Погортай-но свої шкільні підручники.
— Генералів війна теж уславлює, — додає Детерінг.
— Ще більше, ніж кайзера, — підтверджує Кач.
— Мабуть, за ними стоять ще й інші люди, які хочуть на війні нажитися, — бубонить Детерінг.
— Мені здається, що це наче якась лихоманка, — каже Альберт. — Ніхто начебто не хоче війни, аж раптом вона вже тут. Ми не хотіли воювати, інші твердять те саме, а проте вже півсвіту воює.
— Але в них більше брешуть, ніж у нас, — заперечую я, — згадайте-но, які листівки ми знаходили в полонених. Там писалося, що ми їли бельгійських дітей. Негідників, що таке пишуть, слід би перевішати. Ото справжні винуватці.