Олівцем записую адресу на якомусь конверті, що його взяв у померлого, та потім мерщій засовую все це йому до кишені.
Я вбив друкаря Жерара Дюваля. Тепер я мушу стати друкарем, думаю я, зовсім розгубившись, стати друкарем, друкувати книжки…
Надвечір я трохи заспокоююсь. Мій страх був безпідставний. Його ім’я мене вже не бентежить. Напад жаху минув.
— Хлопче, — кажу я до мерця, але вже зовсім спокійно. — Сьогодні — ти, завтра — я. Але якщо я повернуся звідси, то боротимуся проти того, що зламало нас обох: у тебе забрано життя, а в мене? У мене теж забрано життя. Обіцяю тобі, хлопче. Це ніколи не повинно повторитися.
Сонце стоїть уже низько. Я геть отупів від утоми й голоду. Вчорашні події наче оповив туман, я вже не сподіваюсь вибратися звідси. Куняю, не помічаючи, що вже вечоріє, залягає присмерк. Тепер мені здається, що час спливає швидко. Ще година. Якби це було влітку, то ще три години. Ще одна година.
Нараз мене проймає дрож — а коли щось перешкодить? Я вже не думаю про вбитого, тепер він став мені зовсім байдужий. Зненацька в мені прокидається жадоба життя, і все, що я намірявся зробити, щезає перед нею. Але, щоб не накликати лиха, я машинально бубоню:
— Я все зроблю, все зроблю, що тобі обіцяв, — та я вже певен, що нічого не робитиму.
Раптом мені спадає на думку таке: коли я підповзатиму до наших окопів, по мені почнуть стріляти мої ж товариші: вони ж не знатимуть, що то я. Треба ще здаля чимдуж гукати, щоб вони мене впізнали. Я лежатиму перед окопами, аж поки вони відгукнуться.
Засяяла перша зірка. Поки що на передовій спокійно. Я полегшено віддихуюсь і від хвилювання кажу сам до себе;
— Тільки тепер ніяких дурниць, Паулю… Спокійно, спокійно, Паулю… Тоді ти врятований, Паулю.
Це добре діє, коли я називаю себе на ім’я. Здається, то говорить хтось інший, що має наді мною велику владу.
Уже зовсім споночіло. Моє хвилювання спадає, з обережності я чекаю, доки в небі засяють перші ракети. Тоді виповзаю із вирви. Про вбитого я вже забув. Ніч оповиває землю, а поле, що лежить переді мною, осяяне бляклим світлом ракет. Мої очі намацують невелику заглибину; тільки-но гасне ракета, я миттю перекочуюся туди, знову виглядаю, і знову перекочуюся, і плазом повзу далі.
Нарешті добуваюся до окопів. Аж тут при спалаху ракети я бачу, немов у дротяній огорожі щось ворушиться та враз завмирає, і я завмираю теж. Знову спалахує ракета, і знов я бачу те саме. То, напевне, хлопці з наших окопів. Але я стережусь і, тільки впізнавши наші каски, голосно гукаю.
Одразу ж чую у відповідь своє ім’я:
— Пауль… Пауль…
Я знов гукаю до них. То Кач і Альберт, узявши плащ-намет, вирушили мене шукати.
— Тебе поранено?
— Ні, ні.
Ми скочуємось у траншею. Я прошу щось попоїсти і вмить усе поглинаю. Мюллер дає мені цигарку. Я розповідаю в кіль-
…………..…………………:…..……—……..— і-………………………. 155
кох словах, що зі мною сталося. У цьому немає нічого особливого, такі випадки трапляються часто. Різниця тільки в тому, що цього разу атака відбувалася вночі. А Кач, коли був у Росії, якось пролежав два дні по той бік російських окопів, перш ніж дістався до своїх.
Про вбитого друкаря я нічого не кажу.
Та вранці я вже не витримую. Мушу розповісти про нього Качеві й Альбертові. І обидва мене заспокоюють:
— Та не переймайся цим. Що ж ти мав робити? Саме для цього ти тут.
Я слухаю їх, мені так затишно, так добре біля них. Яку нісенітницю я плів там, у тій вирві!
— Поглянь-но туди, — показує Кач.
За бруствером стоять кілька снайперів. У руках вони тримають гвинтівки з оптичним прицілом, вони стежать за цим сектором передової. Час від часу ляскає постріл.
Чути й вигуки снайперів:
— Оце — то влучив!
— Ти бачив, як він підскочив?
Сержант Ельріх гордо обертається до нас і записує собі очко. У снайперському списку він посідає перше місце — сьогодні він має три зафіксованих прямих влучання.
— Що ти на це скажеш? — питає Кач.
Я киваю.
— Якщо сьогодні він і далі так стрілятиме, то ввечері матиме в петельці ще одну яскраву стрічечку, — запевняє Кроп.
— Або ж незабаром стане віце-фельдфебелем, — додає Кач.