— Емілю, подайте кав’яр та каву!
Узагалі ми всі стали напрочуд вишукані, кожен має іншого за свого денщика, звертається до нього на «ви» і наказує йому, що тільки заманеться.
— Кропе, у мене свербить підошва, спіймайте-но врешті ту вошу.
І Леєр простягає Альбертові ногу, наче балерина, а Кроп тягне його за ту ногу сходами нагору.
— Тьядене!
— Що?
— Стійте спокійно, Тьядене! І, до речі, треба казати не «що», а «слухаю», отже, повторімо: Тьядене!
У відповідь Тьяден знову цитує круті слова з драми Ґете «Гец фон Берліхінген», вони в нього завжди напохваті.
Ще через тиждень ми дістаємо наказ повертатися. Наше раювання скінчилося. Нас забирають два великі ваговози. Вони вщерть навантажені дошками, та ми з Альбертом ще ставимо зверху наше чудове ліжко з блакитним шовковим балдахіном, з матрацами і двома мереживними покривалами. У головах ми кладемо кожному по мішку з найкращими харчами. Часом ми мацаємо руками ті мішки, і тверді копчені ковбаси, бляшанки з лівером та інші консерви, коробки з сигарами звеселяють нам серця. Кожен із нас має такий повний мішок.
Крім того, ми з Кропом урятували ще два фотелі, оббиті червоним плюшем. Вони стоять на ліжку, і ми сидимо в них, наче в театральній ложі. Над нами тріпоче на вітрі шовковий балдахін. У кожного в роті довга сигара. І ми сидимо, роздивляючись згори всю місцевість.
Між нами стоїть клітка, в якій колись жив папуга. Ми взяли ту клітку для кішки. Кішку ми веземо з собою, вона лежить у тій клітці перед мисочкою з м’ясом і муркоче.
Повільно котяться машини дорогою. Ми співаємо. Позаду, там, де зосталося вже зовсім залишене село, снаряди здіймають фонтани землі.
Через кілька днів ми виступаємо, щоб зайняти новий населений пункт. Дорогою нам зустрічаються біженці, яких виселили звідти. Вони тягнуть із собою своє майно — на тачках, у дитячих колясках чи просто на спинах. Постаті зігнуті, на обличчях — скорбота, розпач, поспіх і покора. Діти чіпляються за руки матерів, часом малят веде трохи старша дівчинка, а ті, зашпортуючись, чалапають за нею і весь час озираються назад. Дехто з них тримає в руках якусь жалюгідну ляльку. Минаючи нас, усі мовчать.
Ми йдемо похідною колоною, адже французи не обстрілюватимуть села, з якого ще не вийшли їхні люди. Та ось за кілька хвилин уже виє повітря, земля двигтить, лунають зойки — снаряд влучив в останню машину нашої колони. Ми кидаємося врізнобіч і падаємо на землю, але ту ж мить я відчуваю, що напружена увага, яка завжди примушувала мене, хоч і не свідомо, правильно поводитись під вогнем, раптом зникла. У голові спалахує думка: «Пропав!» Це викликає в мене задушливий, гидотний страх. А за мить щось ляскає мене, наче батогом, по лівій нозі. І зразу ж я чую, як десь поруч скрикує Альберт.
— Альберте, вставай, вставай! — кричу я, бо ми з ним лежимо нічим не захищені, на рівній місцині.
Заточуючись, він підводиться й біжить. Я тримаюся біля нього. Нам треба перебратися через живопліт, вищий за нас. Кроп чіпляється за гілки, я хапаю його за ногу, він голосно зойкає, та я підштовхую його, і він перелітає через загорожу. Одним стрибком я лечу за ним і падаю в воду — за живоплотом виявився ставок.
На обличчя нам поналипали ряска й твань, проте схованка у нас чудова. Ми заходимо у воду аж по шию. Зачувши виття снаряда, ми пірнаємо з головою.
Пірнувши так разів із десять, я відчуваю, що з мене досить. Альберт теж стогне:
— Ходімо звідси, бо я впаду й утоплюся.
— Куди тебе поранило? — питаю я.
— Здається, в коліно.
— Ти можеш іти?
— Начебто можу.
— Тоді гайда.
Ми дістаємося до рівчака, що тягнеться понад шляхом, і на-гинці біжимо по ньому. Вогонь нас доганяє. Шлях веде до складу боєприпасів. Якщо той склад вибухне, від нас не знайдуть навіть ґудзика. Тож ми змінюємо план, звертаємо з дороги й біжимо просто в поле.
Альберт починає відставати.
— Біжи, я дожену, — каже він і падає на землю.
Я шарпаю його за руку, щосили торсаю.
— Вставай, Альберте, якщо ти зараз отут ляжеш, то вже не встанеш. Ходімо, я тебе підтримуватиму.
Нарешті ми добуваємось до якогось невеличкого сховища. Кроп падає, і я перев'язую його. Куля влучила йому трохи вище коліна. Далі я оглядаю себе самого. На штанях у мене кров, на руці теж. Альберт перев'язує мені рани бинтами із своїх пакетів. Він уже не годен поворухнути ногою, і ми обидва дивуємось, як ми взагалі змогли сюди доплентатися. Це, звичайно, тільки через страх; ми втекли б звідти, навіть якби нам відірвало ступні, бодай на обрубках, але втекли б.