Уранці, коли в наших ношах уже хлюпає вода, нарешті прибуває поїзд. Фельдшер стежить за тим, щоб ми з Кропом потрапили до одного вагона. У поїзді повно сестер-жалібниць із Червоного Хреста. Кропа влаштовують на нижній полиці, я лежатиму на верхній, над ним.
— Боронь Боже! — мимохіть вихоплюється в мене.
— Що сталося? — питає сестра.
Я ще раз кидаю погляд на свою полицю. Її застелено білими як сніг лляними простирадлами, неймовірно чистими, на них ще видні бганки від праски. А я шість тижнів не міняв сорочки, вона брудна, аж чорна.
— Ви не можете самі залізти? — занепокоєно питає сестра.
— Та ні, можу, — кажу я, вмиваючись потом, — тільки спершу зніміть простирадла.
— Навіщо?
Я відчуваю, що брудний, як свиня. І маю отуди лягати?
— Але ж я… — і не зважуюся казати далі.
— Забрудните трохи ту білизну? — питає сестра, підбадьорюючи мене. — То нічого, ми її потім виперемо.
— Та ні… — кажу я, хвилюючись.
Я не здатен протистояти цьому навальному тиску культури.
— Ви гибіли на передовій в окопах, тож хіба ми не можемо випрати вам простирадла? — веде вона далі.
Я дивлюся на сестру, вона молоденька, вбрана в чисте, хрустке й біле, як усе тут довкола; важко збагнути, що це — не тільки для офіцерів, стає аж якось незатишно, ба навіть трохи небезпечно.
Проте ця жінка — справжній кат, вона змушує мене все сказати.
— У мене ж… — і я замовкаю; вона ж повинна зрозуміти, про що мова.
— Ну! Що там у вас?
— Воші! — вигукую я нарешті.
Сестра сміється:
— Нехай і вони трохи порозкошують.
Урешті мене це не обходить. Я залажу на полицю і вкриваюся ковдрою.
Чиясь рука торгає мене. То фельдшер. Діставши сигари, він собі йде.
За годину ми помічаємо, що вже їдемо.
Уночі я прокидаюся. Кроп теж ворушиться. Поїзд тихо котиться по рейках. Усе це ще незбагненне: постіль, поїзд, додому. Я шепочу:
— Альберте!
— Що?
— Ти знаєш, де тут убиральня?
— Здається, за дверима праворуч.
У темряві я намацую край полиці й хочу обережно сковзнути додолу. Але нозі немає на що спертися, на другу ногу, в гіпсі, ступати не можна, а я вже сповзаю і, наробивши шелесту, падаю на підлогу.
— Сто чортів! — вигукую я.
— Забився? — питає Кроп.
— Хіба ти не чув? — гарчу я. — Головою…
У глибині вагона відчиняються двері. Підходить із лампою сестра й бачить мене.
— Він упав з полиці…
Вона рахує в мене пульс і мацає лоба.
— Температури у вас нема…
— Нема, — погоджуюсь я.
— Може, вам щось наснилося? — питає вона.
— Напевне, — відмагаюсь я.
Але сестра береться й далі мене розпитувати. Вона дивиться на мене ясними очима, така чепурна, така дивовижна, і я й поготів не можу їй сказати, чого я хочу.
Мене знову підіймають нагору. Треба ж такої мороки! Адже тільки-но вона піде, мені знову доведеться злазити додолу. Коли б то була якась стара жінка, я, либонь, зважився б сказати, в чому річ, але ця сестра ще зовсім молода, їй щонайбільше двадцять п’ять років, тож ради немає, сказати їй я не можу.
Тоді на поміч мені приходить Альберт, йому нема чого соромитися, йдеться ж не про нього. Він гукає сестру і, коли вона нахиляється до нього, каже їй:
— Сестро, йому треба…
Однак Альберт теж не знає, як висловитися, щоб було цілком пристойно. На фронті поміж нами це визначалося одним-єдиним словом, але тут, у присутності такої дами… Та нараз Альбертові пригадуються шкільні часи, і він бадьоро додає:
— Йому треба надвір.
— А, он що, — каже сестра. — Але ж нащо йому для цього злазити з полиці з загіпсованою ногою. Що ж саме вам треба? — звертається вона до мене.
Це нове запитання лякає мене на смерть, бо я не маю ані найменшого уявлення, який термін тут треба вжити. Сестра приходить мені на допомогу.
— За великим чи за малим?
От ганьба! Я впріваю, наче мавпа, і розгублено кажу:
— Ну, тільки за малим…
Урешті все обійшлось. Мені дають пляшку, а за кілька годин й інші поранені роблять те саме. На ранок ми вже всі призвичаїлись і, не соромлячись, просимо те, що нам треба.
Поїзд іде повільно. Іноді він зупиняється, і тоді з вагонів виносять померлих. Зупиняється він часто.
В Альберта температура. Я почуваюся непогано, біль можна терпіти, але куди гірше те, що під гіпсом, мабуть, завелися воші. Нога страшенно свербить, а почухати її нема як.
Цілісінькі дні ми куняємо. За вікнами тихо пропливають різні краєвиди. На третю ніч ми прибуваємо в Гербесталь. Я дізнався від сестри, що на наступній станції Альберта висадять, бо він температурить.