Малому Петерові теж гіршає. Його температурна табличка має загрозливий вигляд, і якось удень перед його ліжком зупиняється низенький візок.
— Куди? — питає Петер.
— До перев’язочної.
Його кладуть на візок. Але сестра робить помилку — вона знімає з гачка його солдатський мундир і кладе теж на візок, щоб не заходити сюди вдруге. Петер одразу про все здогадується і намагається зсунутися з візка.
— Я зостануся тут!
Вони кладуть його назад. Він тихо кричить — адже легені в нього прострелені.
— Я не хочу до вмиральні!
— Та ми ж веземо тебе на перев’язку.
— А навіщо тоді вам мій мундир?
Він уже не може говорити. Тільки шепоче хрипло, схвильовано:
— Залиште мене тут!
Вони нічого не відповідають і вивозять його з палати. Перед
о
дверима він намагається підвестись. Його голова з чорними кучерями трясеться, очі повні сліз.
— Я ще повернуся! Я ще повернуся! — кричить він.
Двері зачиняються. Ми всі схвильовані, але мовчимо.
Нарешті Иозеф каже:
— Так усі запевняють. Але хто туди попав, той уже не повернеться.
Мені роблять операцію, і два дні після того я блюю. Писар мого лікаря каже, що кістки в мене не хочуть зростатись. А в іншого пораненого вони зрослися неправильно, їх знову ламатимуть. Оце-то справжня мука.
Серед новеньких є двоє молодих солдатів, що мають плоскостопість. Під час огляду це помічає головний лікар і зраділо зупиняється біля них.
— Це ми усунемо, — каже він. — Зробимо невеличку операцію, і ви матимете здорові ноги. Запишіть їх, сестро.
Коли лікар виходить, Иозеф, який усе чисто знає, застерігає їх:
— Не погоджуйтеся на операцію. Розумієте, старий просто схибнувся на цьому. Він тільки й мріє когось дістати собі для розваги. Правда, після операції ви позбудетеся плоскостопості, але ноги у вас стануть криві, і все життя ви шкандибатимете з кийком.
— А що ж нам робити? — питає один із них.
— Не погоджуйтесь! Вас привезли сюди лікувати рани, а не оперувати плоскостопість! Хіба на передовій у вас її не було? От бачите! Зараз ви ще можете ходити, а як попадете під ніж старому, то станете каліками. Йому потрібні піддослідні кролики, тож війна для нього — розкіш, як і для всіх лікарів. Зазирніть у нижнє відділення, там шкутильгає з десятеро таких, що він їх оперував. Деякі лежать тут ще з чотирнадцятого чи з п ят-надцятого року. Ніхто з них не став після операції ходити краще, навпаки, здебільшого навіть гірше, у багатьох — ноги в гіпсі. Щопівроку він знов їх хапає та наново ламає їм кістки, щиро запевняючи, що вже ця операція пройде успішно. Тож запам’ятайте: він не має на це права, як ви не дозволите.
— Ет, чоловіче добрий, — стомлено каже один із них, — краще ноги покалічити, ніж головою накласти. Хіба хто знає, що його чекає знову на фронті? Нехай роблять зі мною, що хочуть, аби тільки мені додому повернутися.
Другий солдат, молодий хлопець наших літ, не хоче оперуватись. Наступного ранку старий наказує привести їх униз, починає їх умовляти, ще й гримає на них, поки вони зрештою все-таки погоджуються. Справді, що їм робити? Адже вони — бидло, а він — велике цабе. Ще під хлороформом і в гіпсі їх приносять назад до палати.
о
Справи в Альберта кепські. Його забирають до операційної — ампутують ногу. Її віднімають усю, до самого верху. Тепер він майже не розмовляє. Якось сказав, що хоче застрелитись і неодмінно це зробить, тільки-но добудеться до свого револьвера.
Прибуває новий транспорт із пораненими. До нашої палати кладуть двох сліпих. Один із них — ще зовсім молодий музикант. Коли сестри приносять йому їсти, то ніколи не беруть із собою ножа, якось він уже вирвав був ніж у сестри з рук. Та попри всі остороги, з ним сталося лихо. Увечері сестру, що саме його годувала, кудись покликали, і вона пішла, поставивши тарілку з виделкою в нього на столику. Навпомацки він знайшов виделку, взяв її і щосили встромив собі в тіло навпроти серця, тоді вхопив свого черевика й чимдуж почав бити ним по колодочці виделки. Ми гукнули на допомогу, і треба було трьох чоловіків, щоб відібрати в нього виделку. Її тупі зубці вже глибоко ввійшли в тіло. Цілу ніч він лаяв нас так, що ніхто не міг заснути. Уранці в нього почався напад істерії.
Знов у нашій палаті звільняються ліжка. Минають дні за днями, сповнені болю і страху, зойків і хрипу. Тепер уже «вми-ральні» непотрібні, їх надто мало. Ночами люди помирають і в нашій палаті. Смерть приходить набагато швидше, ніж сестри встигають передбачити.