Якось у неділю ми з Кропом ішли подвір’ям, несучи на жердині параші. Назустріч нам трапився Гіммельштос, до блиску вичепурений, він, видно, збирався кудись піти. Спинившись перед нами, він спитав, як нам подобається така робота; ми вдали, ніби за щось перечепились, і вилили йому на ноги парашу. Він аж сказився, проте й нам увірвався терпець.
— Я вас за ґрати запакую! — репетував він.
Кроп не витримав.
— Та спершу буде розслідування, і тоді ми не мовчатимемо, — запевнив він.
— Як ви розмовляєте з унтер-офіцером! — загорлав Гіммельштос. — Чи ви здуріли? Хто вас питатиме! І що ви можете зробити?
— Усе про пана унтер-офіцера розповісти! — сказав Кроп і виструнчився.
Гіммельштос збагнув, до чого йдеться, і мовчки подався геть. Та перш ніж зникнути, загорлав:
— Я вам це пригадаю!
Але його влада була вже не та. Він спробував був іще раз поганяти нас на полі, вигукуючи: «Лягти!», «Встати, бігом марш!» Ми слухняно все робили, бо наказ є наказ, його треба виконувати. Проте рухалися так повільно, що Гіммельштос впадав у розпач. Не кваплячись, ми ставали на коліна, потім спиралися на руки й так далі, а він, нетямлячись із люті, вже давав нову команду. Ми ще не спітніли, а він уже захрип.
Тоді він дав нам спокій. Правда, він і далі називав нас чортовим кодлом. Але в тих словах вчувалася пошана.
Серед унтер-офіцерів були й порядні люди, що поводилися куди розумніше, такі становили навіть більшість. Але всі вони передовсім прагнули якнайдовше зостатися на своєму тепленькому тиловому посту, а цього домагався тільки той, хто не жалів новобранців.
Тож ми скуштували, певне, всіх можливих видів казарменої муштри й не раз аж ревли з люті. Дехто з нас через ту муштру захворів, а Вольф навіть помер від запалення легенів. Та ми самі мали б себе за нікчем, якби підкорилися. Ми стали черствими, недовірливими, безжальними, мстивими, брутальними — і це було добре, бо саме тих якостей нам бракувало. Якби ми потрапили на передову без цієї муштри, багато нас напевне збожеволіло б. А тепер ми були підготовлені до того, що нас чекало.
Ми не зломилися, ми пристосувались. У цьому нам зарадили наші двадцять років, хоч саме через них дещо давалося нам надто важко. Але найголовніше було те, що в нас прокинулося міцне і дійове почуття єдності, яке згодом, на фронті, переросло в найкраще, що тільки дала нам війна, — у товариськість!
Я сиджу на ліжку в Кеммеріха. Він ще дужче змарнів. Навкруг нас — страшенна метушня. Прибув санітарний поїзд, і тепер у палатах відбирають поранених, яких можна транспортувати далі. Повз Кеммеріхове ліжко лікар проходить, навіть не глянувши в наш бік.
— Іншим разом, Франце, — кажу я.
Він підводиться на подушках, спираючись на лікті.
— Мені ампутували ногу.
Отже, він усе-таки дізнався. Я киваю і кажу:
— Хай тебе тішить, що ти тільки цим відбувся.
Він мовчить.
Я проваджу далі:
— Тебе ж могло поранити в обидві ноги, Франце. А Веге-лер втратив праву руку, це куди гірше. І ти ж поїдеш додому.
Він дивиться на мене:
— Ти так гадаєш?
— Атож.
— Ти так гадаєш? — повторює він.
— Безперечно, Франце. Тільки тобі треба після операції вбитися в силу.
Він подає мені знак підсунутися ближче. Нахиляюся до нього, і він шепоче:
— Я в це не вірю.
— Не мели дурниць, Франце, за кілька днів ти сам упевнишся. Подумаєш, ампутували ногу. Та тут ще й не таке роблять.
Він підводить руку:
— Глянь-но сюди, на ці пальці.
— То від операції. Добряче жери, і тоді швидко одужаєш. Вас тут непогано годують?
Він показує на миску, ще наполовину повну. Це мене непокоїть.