— Франце, ти повинен їсти. Найголовніше — їсти. Адже з цим тут начебто добре.
Він ніби не слухає. Трохи помовчавши, повільно говорить:
— Я так хотів стати лісничим.
— Ти ще встигнеш, — заспокоюю я. — Тепер уже виготовляють чудові протези, з таким протезом ти й не помітиш, що тобі чогось бракує. Вони кріпляться до м’язів. З протезом для руки можна ворушити пальцями й працювати, навіть писати. І, крім того, тепер весь час винаходять іще досконаліші протези.
Якийсь час він лежить тихо. А тоді каже:
— Можеш узяти мої шнуровані чоботи для Мюллера.
Я киваю і силкуюся вимовити щось підбадьорливе. Губи в нього стали зовсім безбарвні, рот побільшав, зуби випинаються, і здається, що вони крейдяні. Тіло в нього тане, чоло випинається дужче, вилиці загострюються. Кістяк наче пробивається назовні. Очі вже западають. За кілька годин усе скінчиться.
Не вперше я бачу, як помирають; але ми росли разом, а це все-таки зовсім інша річ. Я списував у нього домашні завдання. У школі він зазвичай носив коричневий костюм із паском, і рукави в нього завжди були витерті до блиску. Він єдиний серед нас умів робити на турніку «сонце». Коли він так крутився, його чуб маяв, наче шовковий, і падав йому на обличчя. Кан-
торек пишався ним. Але цигарок хлопець не терпів. Шкіра в нього була біла-білісінька, і він чимось скидався на дівчинку.
Я дивлюся собі на чоботи. Вони величезні, незграбні, холоші заправлені в халяви, коли стоїш у цих широченних чоботях, здаєшся товстим і дужим. Та коли ми йдемо купатися й роздягаємось, стегна й плечі у нас знову стають вузькими. Тоді ми вже не солдати, а майже хлопчаки, ніхто не повірив би, що ми можемо тягати на собі ранці. То якась дивна мить, коли ми стоїмо роздягнені: тоді ми не на службі і почуваємося майже як цивільні.
Коли ми купалися, Франц Кеммеріх ставав зовсім малий і тоненький, наче дитина. І от він лежить, чому, скажіть мені, чому? Треба було б провести повз це ліжко ввесь світ і сказати: це — Франц Кеммеріх, йому дев’ятнадцять з половиною років, він не хоче помирати. Не дайте йому померти!
Мені паморочиться в голові. Дух карболки та тліну заповнює легені, повільно заповзає в них, наче рідота, і душить.
Сутеніє. Обличчя в Кеммеріха блякне, він лежить у подушках такий блідий, що аж світиться. Губи тихо ворушаться. Я схиляюся над ним. Він Шепоче:
— Якщо знайдете мого годинника, відішліть^ого додому.
Я не заперечую. У цьому немає тепер сенсу. Його не переконаєш. Мені боляче від моєї безпорадності. Це чоло із запа-лими скронями, ці вуста, власне — оголені щелепи, цей загострений ніс! А вдома, там, куди мені треба написати, огрядна заплакана жінка. Якби вже відбути того листа!
Палатами ходять санітари із пляшками й відрами. Один із них підходить ближче, придивляється до Кеммеріха та йде далі. Видно, він чогось чекає, мабуть, йому потрібне ліжко.
Я присовуюся ближче до Франца й починаю говорити, наче це може його врятувати:
— Можливо, тебе відвезуть до санаторію, що стоїть на монастирській горі серед вілл. Тоді з вікна ти бачитимеш поле, аж до отих двох дерев на обрії. То найкращий час, коли достигає хліб; надвечір поле міниться під призахідним сонцем, немов перламутрове. А тополина алея біля монастирського струмка, де ми колись зо ловили пліточок, пам’ятаєш? Ти зможеш знову зробити собі акваріум і розводити риб, зможеш ходити, куди тобі заманеться, ні в кого не питаючись, і навіть грати на піаніно, коли схочеш.
Я схиляюсь до його обличчя, не видного у присмерку. Він іще дихає, тихо дихає. Обличчя в нього мокре, він плаче. Ох і дурницю я втяв з отими теревенями!
— Ну, Франце, — я обіймаю його за плечі й тулюся обличчям до його обличчя. — Може, ти тепер спатимеш?
Він не відповідає. Сльози течуть у нього по щоках. Треба б їх витерти, але мій носовичок дуже брудний.
Минає година. Я сиджу й пильно стежу за виразом його обличчя, раптом він схоче ще щось сказати. Якби він розкрив рота й заволав! Але він тільки плаче, відвернувшись до стіни. Він не згадує ні матері, ні братів і сестер, він взагалі нічого не говорить, це вже, напевне, зосталося десь позаду; він опинився сам на сам із своїм недовгим дев’ятнадцятирічним життям і плаче, бо воно залишає його.
Ніколи я вже не бачив такого тяжкого, розпачливого прощання з життям, хоча смерть Тьядена теж була нелегкою: цей дужий, як ведмідь, чолов’яга кричма кликав свою матір і з виряченими очима у розпачі відганяв багнетом лікаря від свого ліжка, аж поки впав мертвий.
Нараз Кеммеріх застогнав і почав харчати. Я схоплююся на ноги, вибігаю з палати та кричу:
— Де лікар? Де лікар?