— А ми на сальці посмажимо!
Майка прилипла до ящика, пальці тремтять-пульсують, не згинаються — хіба з ложки нагодують.
— Галю… — прошепотіла раптом. — У цій вонючій дірі жити неможливо.
Галя аж заніміла на мить від несподіванки.
— А де ?! — Руки в боки, на Майку, як на гівно. — У городі вашому?! Та вам дроти поперерубуй — повиздихаєте! А ми собі піч розтопимо — уже й тепло, уже й їсти є на чому приготувати…
Набундючилася. Пательню на грубку — лясь! Сало шкварчить, топиться. Зверху картопля кружальцями.
— Іване! Збирай лахміття. Їхатимемо.
Майка знітилася.
— Ви ж на горище хотіли ще… Шкури лисячі…
— Та хай би їх міль нанівець проїла, щоби я ще за ними лізла!
— Нащо ображатися, Галю?..
Поштарка брови звела. Івана за рукав — гайда! А тому й невтямки, що в жінки настрій змінився.
— Як риби наловлю, то й тобі свіжої передам, — усміхнувся дівчині.
— А “передавалка” не лусне? — гаркнула поштарка. На Майку зиркнула. — Ти якого припхалася?! У мордяки нам тут плювати?!
Ех… Були б у Майки пальці дієздатними, кулькова ручка, блокнот чистий. Записала б: “Сьоме січня. Лупин хутір. Контакт з аборигенами похєрячила. Сама”.
Сама-самісінька… У хаті задуха. Картопля підгорає, а начхати. Вогонь би знову не втратити! Попеченим пальцям усе діло. Светрик зняти, ганчірку до дверцят прикласти, аби відкрити грубку та дров укинути — пальцями, пальцями. Та що ж за підлість!
— Жери вже! — стогнала, засовувала в грубку березові цурпалки.
Тільки впоралася — пательня димить. Ліктем її від вогню.
— А картоплю чим мішати?.. — Ані ложок, ані виделок. І ножа нема, що Галя ним картоплю чистила.
Роззирнулася — біля печі на підлозі блискучий металевий шпатель із жовтою гумовою ручкою. Яка ж корисна річ — Майка і картоплю ним помішала, і окраєць хліба відрубала, і замість ложки…
Наїлася, шпатель у картоплю, на подушки біля грубки впала — не встану, хоч убийте! Ноги гудуть, пальці плачуть, у животі сокира — та все ріже, ріже…
— Нічого, козли, ви мене ще згадаєте… — прошепотіла затято. А кому?
Очі заплющила, аби не розревтися, і… заснула. Отака біда.
Грубка чесно тріщала — вставай! Сонце у вікно блимало, по обличчю промінцем — прокинься! Миша зважилася шарудіти, груша й собі — рип. Де там! Скрутилася біля теплого, відпливла в добрі сни — не повернеться. Година минула, друга, третя… грубка згасла, сонце впало, миша наїлася хлібних крихт, подалася до своєї домівки, тільки груша знай рипіла — ой, згине… І де та Уляна?! Казала ж: “Надвечір прийду”.
Майка не чула, як розчахнулися двері. Як разом із морозним повітрям кімната наповнилася важкими чоловічими кроками. І тільки коли хтось сіпнув її за плече — гей, ти жива? — розплющила очі і… не побачила нічого.
— Хто тут?! — темрява в очі, горілчаний перегар у ніздрі, жах у скроні. Вчепилася в подушку, спиною до ще теплої грубки прилипла, думки верещать: “Ідіотка, двері не зачинила!”
— Шпатель мій де?! — Запальничка клац!
Примружила очі — перед нею навпочіпки сидів тьмяний кульгавий геній Толя Горох, що він сьогодні вранці піч тут лагодив.
— У картоплі…
— Де?!
— На столі пательня… з картоплею і шпатель там. Я ним… їла.
— Твою наліво… — Розігнувся, пішов по кімнатці. Спалахнула свіча. Чого це він… хазяйнує?
Наліво?.. А хоч у пекло! Страх згорів. Боляче. Скрутилася на подушках, долоньки до живота — щелепи зціпила, спостерігала за хлопцем. Молодий… молодший, ніж здалося вдень. Двадцять вісім?.. Тридцять? Чуб — солома, лице темне, очі — болото, та не брудне, ясне. Наче хворі ті очі, прозорою вологою вкриті.
— Скільки тобі років?
Зиркнув на неї здивовано.
— З руками що?
— Пальці попекла… З тою грубкою клятою!
Пішов до грубки, матюкнувся, укотре розпалив її.
— Скільки тобі років? — уперто повторила Майка.
— Двадцять п’ять… — уже знайшов шпатель у пательні з недоїденою картоплею, присів біля столу, старанно відчищав металевий прямокутник від жиру.
— Старшим здаєшся.
— Шпатель… з Італії! — Нахилився, тицьнув Майці під ніс інструмент, а їй горілчаний перегар у ніздрі.
— Ти… п’яний?
— А ти… дурна?
— Я… хочу тебе! — вигукнула раптом.
Він завмер. Ошелешено увіп’явся поглядом у сірі очі. Насупився. Пошкріб файним італійським шпателем неголену щоку. Майка знітилася, зарилася носом у подушку, кляла себе: “Ну, нащо?! Нащо?”
— Ти… теє… Плачеш чи що? — почула хлопців голос. — Та добре…
Шпатель впав-дзенькнув. Полум’я смикнулося-згасло — темінь. Майка підвелася на подушці, аби розгледіти хоч щось… Важка чоловіча рука лягла на плече, прибила до старих подушок, потяглася до футболки.