Загорював. Тричі воду з бачка спускав. І вчетверте натиснув. З переляку. Бо жінка під дверима стала та як гаркне:
— Чого застряг? Живіт муляє? Чи совість?
От зараза! Петро з туалету вискочив, куртку в руки та до дверей.
— Куди?! — Жінка брови звела, на порозі стала.
— Стрес чогось в організмі… Піду… на Лупин хутір, — не зумів збрехати.
І не спитала «якого біса?», «нащо?» чи «чому тепер?».
— Гроші давай!
— Так я теє… Саме збирався. — Віддав жінці півтори тисячі баксюків. — Дівчина та, що хату купила… Аби не змерзла. Треба перевірити.
Тома око примружила, на чоловіка скептично зиркнула:
— А чого ж?! Сходи… Перевір… Та на вечерю додому щоби тверезим повернувся. Чуєш?
Реп’ях сунув Капулетцями в бік Лупиного хутора, ярився — клята жінка! Прямо в душу штрикає. Добре, що услід не попленталася. А могла б… І що тоді?
Біля капулетцівського клубу кум. Курить, у сніг плює. Та злий.
— Христос народився! — Петро йому.
— Ще вчора вночі народився, коли ми зламаного Полкана тягли, — буркнув Галаган.
— Ну! А я про що? Христос народився. Славмо його. Свято ж…
— Кому свято, а кому біда! У мене кролі горілки нанюхалися й повиздихали!
— Всі? — Реп’ях і про Різдво забув.
— Шестеро безневинних кролячих душ. Задубли за ніч — каменюки, не кролі. М’ясо ще, може бути, врятую, а хутро пропало.
— У кролів хіба алергія на горілку? — зацікавився Петро. — Свині, приміром, не дохнуть.
— А все хата твоя! — роздратувався кум. — І нащо ми попхалися до мого кролятника її обмивати? Полкана, гадюку, так розхитало: півпляшки прямо біля кліток розлив. Я думав, минеться, а воно…
— Ти теє… — пройнявся Реп’ях. — Давай хоч обдерти їх допоможу.
— Свято ж… — Микола кинув недопалок у сніг, пішов до кролятника. — Гайда. Пом’янемо.
— Кого?
— Кролів.
— А раптом інші повиздихають?
— Чи ми дурні горілку на клітки лити?!
Хильнули по чарочці й таки взялися кролів обдирати.
— А я оце на Лупин хутір іду, — сказав Петро.
— А чого ж? Сходи, — чисто, як Петрова Тома, відказав кум. — Може, нова ґаздиня в тій хаті задубла вже… Як мої кролі…
Реп’яха такі страхи взяли — аж ніж до пальців прилип. Підхопився, і як Галаган не обурювався, — мовляв, що ж ти за паскуда, куме, тільки одного кроля пом’янули, а їх же шестеро перекинулося, — не здався.
— Як повертатимуся — заскочу, — пообіцяв. — Ми їх усіх… І мертвих, і живих.
Надвір вийшов — уже й смеркає. Перетнув потічок по льоду, березовий гайок, на хутір глянув, перехрестився: світиться віконце в старій материній хаті. От йо… Слава Христу, не змерзла.
Поплентався на світло, у голові — самі цифри. Як тій Гілці пояснити, щоби ж язик за зубами тримала, не патякала на кожному перехресті, скільки за хату віддала. Може, грошиків їй дати? Десять гривень. Чи, приміром, двадцятку. І знову йому — стріль, ще одна думка до мізків пробилася. «Так у неї ж поштарка Галя була, — згадав. — А та баба — чистий кат. Випитає й про діда-прадіда…»
— Твою дивізію… — До огорожі підійшов. Хвіртку смикнув.
— Стій! — від груш жінка до нього. — Ти куди?
Реп’ях очі примружив — ніби не нова ґаздиня. Старша. Сумна. І світло в хаті раптом — блим і нема. Геть темно.
— А ти хто така? — Петро й не помітив, як на шепіт перейшов.
Жінка приклала палець до вуст, мовляв, тихо…
— Що там? — прошепотів Петро.
— Ходімо, ходімо. — Жінка від хати, Реп’яха за собою.
На вуличці — сани з дровами. Жінка на дрова сіла.
— Як душу маєш, не підеш зараз дівчину турбувати, — мовила тоскно.
— Та в мене теє… діло до неї, — розгубився Реп’ях. — Хату їй продав, а тепер мордуюся. Аж стрес в організмі. Аби не змерзла.
— Не змерзне, — відказала жінка. Підвелася, вхопилася за мотузку, спробувала зрушити з місця важкі сани.
— Тут живеш? — спитав Реп’ях.
— Тут.
— Давай… Дотягну…
А тягти ж — двадцять кроків до хати навпроти. І двадцяти слів не встигнеш вимовити.
— Давно на хуторі?
— Недавно.
— І як воно?
— Та так…
— А раніше де жила?
— У Києві.
— Припав наш хутір киянам до душі.
— Дякую за допомогу.
Прийшли? Реп’ях затяг сани у двір. І не йдеться йому з того двору, ніби колоди до ніг поприростали.
— Дякую, — повторила жінка.
— Хоч води дай, як чарки не наллєш. Свято ж…