Білосніжне кам’яне янголятко несподівано повернулося за кілька років. Одного дня Майка повернулася додому — зморена, спітніла, — залізла під душ, потяглася до мильниці й побачила посеред різнобарв’я обмилків крихітну білу фігурку. Так розчулилася, аж заговорила до янголятка:
— Моя ти крихітко… Не ображайся. Вибач… Більше не загублю. Завжди при мені будеш. Нікому не віддам…
Висушила білий камінь, на радощах виклала янголяткові: «А в мене такі зміни в житті! Їду з Генічеська! До Києва! Може, навчатися буду. Ти допомагав, янголе? Не забував мене?» Поклала білу фігурку у внутрішню кишеню рюкзака, усміхнулася: тепер ще ліпше стане… Тож не випадково — білий янгол у руку, коли конче треба змити із себе гірку сіль…
Від спогадів — гірко. У забутій Богом сірій хатинці на Лупиному хуторі Майка вивалює з рюкзака весь мотлох, врешті намацує на дні холодну кам’яну фігурку, без вагань кладе до кишені пуховичка, передбачливо задуває свічу, виходить у двір. Сніг коле щоки, мороз прикладається, та Майчиним тілом ще вирує гаряче збудження — спонукає до дурниць. Гукнути, щоби аж луна… Бігти навпростець, упасти на коліна. Лице в небеса. Вити відчайдушно й моторошно, щоби аж вовки по ярах затрусилися.
Гасить тремтіння, роззирається: від ґанку — сліди у бік березового гаю. Майка уявляє худорлявого п’яного кульгавого хлопця. Ступає по слідах: крок у крок. У нього… сильні руки. Він… уміє. Після примхливої близькості минула година, та Майчине серце й досі б’ється-калатає. Хай він повернеться! Бо з ним болю не стало, ніби брав її і ворожив-зцілював.
Ніч — проти: ховає місяць за хмарами, замітає снігом хлопцеві сліди. Майка стискає в долоньці кам’яну фігурку, спустошено брьохає до Уляниної хати.
— Це вам. Із Різдвом…
Уляна наче чекала. На столі дві тарілки порожні, виделки при них.
— Дякую… — ставить янгола поряд із фотографією хлопчини в бейсболці. — Повечеряємо?
Майка не виламується. Скидає пуховичок, сідає біля столу.
— Ви не подумайте, що я… заради вечері… Подякувати хотіла. За кашу, за піч… Що людей покликали… на допомогу.
— Знову каша. — Уляна усміхається, накладає на тарілки гречку з м’ясцем.
Майка помічає на підвіконні вигадливі свічки.
— Класні свічки!
— То мій заробіток.
— Самі робите?
Уляна киває, ставить на стіл чорну пляшку.
— По чарці? За Різдво?
Густий кагор по мізках — дзень! Розвезло, розчервонілася.
— Уляно… Ви звідки?
— З Києва.
— Невже тут краще?
Уляна мовчить. Дивиться на фотографію хлопчини в бейсболці.
— Син? — питає Майка.
— Син.
— У мене теж… Мати. Була. — Майчині думки раптом дичавіють, скачуть мавпами, меле, не зупинити. — А… Пусте. Ви казали: «Зайду надвечір». І не зайшли. От я і… сама до вас. Бо, думаю, раптом трапилося щось… І про грубку обіцяли розказати… А ви як зранку пішли, то в мене цілий день двері не зачинялися. Поштарка така… Галя! З чоловіком приїжджала. Руки мені рятувала. А… Ви ж не знаєте — я пальці попекла!
Майка здирає носовички з долонь — дивіться, не брешу!
— У мене китовий жир є. — Уляна підводиться, дістає з полички скляну баночку, заповнену напівпрозорим зеленувато-жовтуватим еліксиром. Змащує Майчині пальці. — І з собою дам. При опіках китовий жир найкраще рани гоїть. — Обмотує пальці носовичками. — Краще?
Майка дивиться на Уляну розгублено.
— Стільки подій… І грубка, і сусіди ваші, і Галя… І каліка той за шпателем повертався. Знаєте?.. — Майка згадує кульгавого хлопчину, щосили стискає ноги, вгамовуючи жадання.
— Ні, — хитає головою Уляна. І нащо дитині казати, що санчата з дровами до Майчиної хати приволокла, у віконце зазирнула і… повернула назад. Ще й Реп’яха завернула вчасно.
— Каліка… Чому він каліка? — питає гостя.
— Не знаю. Я ж не тутешня.
— Чому ви тут?
— А ти?
— Я?! — Майка кліпає повіками, дивиться на янголятко недобре: от і живи з Уляною, раз користі від тебе ніякої. Був би охоронцем, хіба б Майка так занепала?..
— А я — назавжди, — усміхається зухвало. Забула, як увечері божилася — тільки до наступної п’ятниці. — От тільки не питайте «чому»! Бо ляпну, а ви потім лаятимете себе подумки: «Навіщо спитала?! Краще б не знала!» І мене картатимете. Що не збрехала. А мені тепер… геть не брешеться!
— Не питатиму.
У кімнатці — тиша. Тільки дрова в печі потріскують.