— Яка ще адреса? — здивувався Петро. — За магазином до яру повернеш, повз ставок до верб дійдеш. За вербами — третя хата. Ворота з дошки необрізаної. Коричневі… — пояснив. — А дзвінка немає! Вибачай! — додав в’їдливо, подався з двору.
І весь настрій коту під хвіст. Так гарно діло владнав — крутнутися тепер до Капулетців, Тома й не здогадається, де був, а тут тобі те худе городське губи вигинає. Дзвінка їй бракує. Куди той дзвінок? Хіба в дупу засунути, щоби дзвонило, як пердіти надумає!
На вулицю вийшов, дратування під кадик. Понаїхало тих городських у села — проходу нема. Ще й командують, ніби знають, як на землі жити. А картоплі не садять — квіти, хай би їм грець! Сплять до восьмої, наче роботи немає, електрику не економлять — що не дачник, то свердловина, насос електричний, і дудлять ту воду із землі на дурні квіти, наче дощу їм замало…
Плюнув під ноги — усі вони однакові. На Улянин двір зиркнув: махає сокиркою. Матюкнувся сам на себе подумки, на Капулетці зиркнув і повернув до Уляниної хати.
— Давай уже… Підмогну.
— Та й сама в силі.
— Бачу, яка сильна. Онде аж світишся, така сильна.
Сокирку перехопив зручніше — лясь по дровиняці.
— І шо то ви, городські, села окупували?.. Не сидиться вам по курятниках ваших.
— Та й ваших у містах не бракує, — Уляна йому. На лаву біля дровника присіла, піт із чола рукавичкою — втомилася, хай Бог милує.
— Наші там пашуть, як прокляті. А ваші тут чужі.
— Та й ваші в містах чужі.
— А шо до дурного звикати? Заробили — й додому, — Реп’ях їй.
— Аби на селі була робота, я б з радістю.
— Коровам хвости крутила б? А манікюру не шкода?
— Нема в мене манікюру, — так гірко відказала Уляна, у Реп’яха аж совість прокинулася: і нащо жінку дурницями сіпає?
— Ти теє… Чому тут живеш? — спитав сумирно.
— З роботи звільнили, квартиру винаймати дорого. А тут… багато не треба. Свічки роблю. Для однієї художньої крамнички в Києві. Вистачає.
Реп’ях напружився, знітився чогось, запитав ніби байдуже:
— А сім’я?.. Щось ти на стару дівку не скидаєшся.
— З чоловіком давно розлучилася, а син… Звідси й до сина ближче. Навідуюся до нього.
— Навчається? У Сумах чи в Чернігові?
— …У Чернігові. — З лави підвелася. — Ти зачекай, Петре… — мовила лагідно. — Віддячити тобі хочу.
Реп’ях стояв посеред двору із сокирою, як той дурний, серце краялося: ох і худенька та Уляна, аж прозора. Чи то місто з них усіх соки висмоктує? Чи біда? Пригорнути, наче дитину, по спині погладити: тихо, тихо… Я ж бачу: очі сухі, серце у сльозах. І чого ж ви всі городські такі сумні й винуваті? Як ото пройдисвіти в церкві: як радість, то й не згадають про Бога, а як біда — схаменуться, припхаються, святі лики очима їдять, допомоги просять. Чом вас біда в села виштовхує? Бо на землі не пропадеш? То й раділи б…
— Оце тобі. На радість. — Уляна простягнула Реп’яхові вигадливу бузково-рожеву свічку, схожу на античну колону з різьбленням. — Дякую, що допоміг.
— А ти тільки гукни… — Здоровань знічується, як хлоп’я, кліпає повіками. І що то є?! Чому не йдеться з двору?
— Ні, Петре… Не ходи, — Уляна читає його думки. — Нащо людям на язики брехню класти?
— Ну… Тобі видніше, — геть губиться чоловік. Пхає свічку у внутрішню кишеню куртки, брьохає з двору. Й оптимістично міркує, що сьогодні точно звабить дружину: час-час… Заначки в трусах уже нема, жахатися від Томиного дотику нічого, інструмент до бою готовий. Час…
Та пізно увечері, коли надзвичайно ласкава Тома — гаряча-розчервоніла після ванни — ніби ненавмисно забула застібнути халат і так пройшлася повз чоловіка лебідкою, Реп’ях раптом засумував, очі долу.
— Томо… Із тебе б дві худі жінки вийшли, — ляпнув ні сіло ні впало.
— І де ти їх вгледів? Не на Лупиному хуторі? — ледь стримуючи гнів, спитала Тома.
— А треба ж було перевірити, як та дівчина в материній хаті хазяйнує. Бо ще замерзла б там… Чи угоріла б, приміром… А мені потім — відповідай. І стрес в організмі…
— І як? Перевірив?
— Та жива… — Петро дістав із кишені бузково-рожеву свічку, простягнув дружині. — Подарунок тобі купив… Для радості.
— І як мені з нею радіти? Обійняти чи що?! — психонула Тома. Закинула свічку світ за очі, завалилася на диван. — Світло вимкни! — гаркнула.
Згасла люстра, чоловік подався на кухню біля вікна курити. Тома брови звела, насупилася стривожено: раз Петро на її розкішне тіло не зреагував — значить, важкий ступінь клімаксу його виїдає.
— Нічого… — прошепотіла хоробро. — Впораюся…