— Ти, бачу, вже повний пас! — зітхнув Галаган. Навпроти Реп’яха на ящик усівся, брови звів — думає.
— Ти чого? — здивувався Петро.
— Ліки для тебе знайшов, — видав кум.
— Та я ніби не хворий.
Галаган на Реп’яха з підозрою зиркнув.
— Ну… То правильно! Не треба нічого казати. Хвалитися нема чим. Тільки я тобі так скажу, куме: пігулки — останнє діло. Треба цю… альтернативу шукати. У навколишньому середовищі.
— Коли в тебе, куме, голова після вчорашнього розколюється, ти пігулку шукаєш чи цю… альтернативу? — усміхнувся Реп’ях.
— Ото ми ще про мене не базікали! — психонув Галаган. — Ти краще мене слухай! І роби, що кажу! Щоби завтра ж на Лупин хутір пішов! До худої тої!
Реп’ях знітився. Кинув металеву щітку, що він нею півдня крило шкрябав, на Миколу зиркнув:
— Питала?..
— А там, куме, повір мені — без питань! Прийдеш, зарядиш батарейки — знову молодий!
— Як це?
— А як уже вийде. Я нині на хутір Троянову кроля носив, у вікно її зиркнув: ходить, стерво, голяка по хаті, цицьки стирчать… І що ти думаєш? Спрацювало. Зарядився на відстані. А ти ж таки хату їй продав. Можеш завітати собі, ніби в тебе діло до неї є. От тобі й альтернатива.
— Так ти про цю… Про дівчину?
— А ти за кого думав?
— Ні за кого… — Петро брови звів, очі додолу.
Галаган головою замотиляв гірко, як ото над могилою бойового товариша.
— Ти, куме, теє… Не панікуй! — постановив. — Будемо вирішувати твою проблему… по-тихому.
— Яку ще проблему? Нема в мене проблем.
— Та досить уже! Кажу ж — знаю!
— Що?
— Що Томка тобою в постелі геть незадоволена.
Реп’ях вухам не повірив.
— Здурів?!
Галаган усміхнувся гірко: мовляв, я тебе, куме, у біді не покину. Поклав руку на Реп’яхове плече.
— Мовчи… Я ж розумію… Нема про що балакати. Ми ж не баби, щоби одне одному жалітися. Робити щось треба, бо то, куме, ще не гаплик — є надія.
Реп’ях на Миколу зиркнув розгублено.
— Звідки ти взяв… Що Тома…
— Не один біс? Ти в корінь дивися! Бо я так собі думаю… Треба діагноз перевірити. На інших жінках. Одна незадоволена жінка — то ще не злочин, а тільки прецедент.
— Ти що пив? — спитав Реп’ях із підозрою.
— А-а-а… Знову ти за пусте, — насупився Галаган. — На хутір іди. До тої городської розпутної, бо вона не просто так по хаті гола ходить. Заманює, сучка! Влаштуй перевірку власному організмові. Як не подіє — будемо інші шляхи шукати.
Тома тільки про городську розпутну почула. Саме до майстерні обережно наблизилася, завмерла, у щілину за кумами спостерігає.
— Не треба вона мені, хоч би й сама за руки хапала, — сказав Петро. — Є мені де заряджатися… Додому йди, Миколо. Усе діло зіпсував дурними балачками.
Галаган так розгнівався, аж вуха почервоніли.
— Це ти мені?! Мені?! І пропадай! І щоби в тебе не тільки на Томку, щоби в тебе на жодну жінку у світі член не встав! І до хати моєї не наближайся на сто метрів. Стрілятиму без попередження!
— Стрілялку спочатку купи, — буркнув Петро.
Тома ледь встигла відскочити: з майстерні вилетів розгніваний Галаган, не помітив кумової дружини, красно виматюкався в ясну ніч, попхався з двору.
Тома зазирнула в майстерню — чоловік сидів на ящику, спустошено колупав нігтем край блискучого відчищеного крила. Плечі опустив, ніби гнітом їх придавило, зітхає, як приречений. Хоч бери його й до серця пригортай, як та баба Горпина: удвох війну пережили, Сталіна з Хрущовим поховали, і тут удвох впораємося?.. Аж вилаялася подумки: єдина відрада — на інших Петрові начхати. Тома на власні вуха то почула.
Полкан спокою не знав. Вдача така: знайде клопоту на свою голову. Виробнича травма у вигляді зламаної ноги не дала змоги дільничному ще на Різдво нагрянути на Лупин хутір із терміновою перевіркою наявного її контингенту, та оперативна інформація стосовно нової мешканки стікалася до лежачого Полкана систематично. І все негативна. Поштарка Галя зазирнула провідати хворого, дратувалася: таке дурне й пихате те дівча, що й очі б її не бачили. А невдячне, а ліниве, прости Господи! А безруке — і з грубкою впоратися несила! Реп’яхова Тома принесла Полкановій Зої дві кофтинки на вибір, плювалася на дівчину:
— Проститутка якась… Помада як стоп-сигнал. Такою тільки хвойди мажуться. А нахабне… Чи обікрала когось і ховається, чи ще чогось гіршого утнула. Кажуть, гола по хаті ходить… Отаке стерво до нас прибило.
Полкан і сам дивувався: що молода дівчина в селі забула? Сільські хати через одну повикупали кияни-дачники, переважно подружні пари середнього віку й старші люди. Були й молоді сім’ї, але щоби городська дівчина сама-самісінька в лісі оселилася, так дивина. Гамірливі столичні компанії виривалися сюди на шашлики у вихідні, засирали ліс пляшками і галасом, із натхненними посмішками поверталися до столиці. А ця, виходить, осіла, щоби хронічно їм тут гадити?.. Гримнув на односельців — більше на бабів, що вони любили язиками плескати: