— Сама знайду, — відрізала Майка.
У переддень Різдва, коли куми тільки вкрали сирну бабу в Миколиної жінки з-під рук і подалися до кролятника грішити, рейсовий автобус, що він зазвичай раз на тиждень через Добрики й Капулетці аж до глухої Радості з рипом дістається, заглух у Добриках — кінець забаві! Майка з легким рюкзаком і важким серцем останньою вишкреблася із сумнівного транспорту.
— До Капулетців скоро поїдемо? — наївно запитала літнього водія в шкіряній шапці з каракулевими вухами.
— За тиждень.
— А як мені зараз треба?
— Пішки лупися.
— Далеко?
— Двадцять кілометрів. Лісом швидше.
Майка не зважилася дертися незвіданим навпростець. Закинула рюкзак на плечі, обмотала шию шаликом, — морозяка до кісток пробирає, — посунула обмерзлою асфальтівкою на північ.
— А пофіг. — Снігом-льодом. — Дійду.
Рюкзак смикав за плечі — повертай! Сірі хмари розсипалися пудрою — і вже не роздивитися клятий шлях: усюди біле нетоптане.
— Та дійду! — Шалик із шиї. І не зимно вже. Піт гарячий від горла до грудей.
За півгодини брьохання за спиною зникли Добрики, вкриту снігом асфальтівку обступили зелені стіни, небеса раптом розсяялися, випхнули сонце на сцену — світи.
Майка зупинилася посеред дороги. Роззирнулася приголомшено: білки віти розгойдують, круки на узбіччі копирсаються, а не псують триєдиної гармонії — біле, зелене, блакить.
Ковтнула тугу — от і має, що хотіла. Нема людей. Сама. Єдина в цілому Всесвіті.
— Гей! Дитино! — почула раптом за спиною.
Здивувалася вкрай. Озирнулася рвучко — під сосною на поваленій деревині при дорозі сиділа немолода, рум’яна, мов яблучко, пишна жіночка в зелених вовняних штанях, порепаних чоботях, довгій синій куртці, розшитій блискучими стразами, і червоній шапочці. Поряд колесами догори лежав чудернацький моторолер, схожий на першу спробу людства схрестити трицикл, трактор “ТТЗ” і контейнер для морозива.
— Воду чисту маєш? — спитала жіночка.
Майка мовчки дістала з рюкзака пляшечку, простягла яскравій пані.
— Не лізе пігулка в горлянку насуху, — зітхнула та. — А серце ж, кляте, давить, аж рука віднімається.
Вкинула до рота білий кругляшок, відковтнула пів пляшечки. Із цікавістю зиркнула на дівчину.
— Щось я тебе не впізнаю. Ти часом не баби Дусі онука?
Майка головою мотильнула — ні. Жіночка насупилася, наче обов’язково мала ідентифікувати незнайомку.
— І неговірка…
— Я на Капулетці правильно йду? — врешті спитала Майка.
— А… то ти в Капулетці. — Тітка забула про кляте серце, підхопилася, як молода, смикнула до колін блискучу куртку. — А до кого?
— До себе.
— О! Новини України!
— Хату купила.
— А-а-а… І в кого?
— У Петра Реп’яха.
— Стару материну? Оту, що на Лупиному хуторі за селом? Ой, людоньки… та вона ж для життя негодяща!
— А мені не для життя.
— На дрова?
— Не на дрова, — роздратувалася Майка. От причепилася!
— А для якої ж такої біди?
— Для своєї. — Пішла геть.
— Стій! — гукнула тітка. — Ти цією асфальтівкою до вечора ноги битимеш. Ходи за мною. Коротший шлях знаю.
— Ви теж у Капулетці?
— Доводиться… раз на місяць, — зітхнула тітка, смикнула моторолер, поправила металеві ланцюжки на колесах, потягла в ліс.
Колюче гілля подряпало Майчине лице враз, розбурхало відвертість: уже не дратувалася настирливим тітчиним запитанням, попливла в тріскучій балаканині.
— Майєю звешся? Ох, прикре ім’я. Маятися тобі, дитино, і маятися, — торохтіла жінка. — А я Галя. Пошта на мені. Отак.
— І що? Не мається?
— Та яке там. З ранку до ночі…
— А Галя…
— Отож-бо! А ти хату бачила?
— Ні.
— Після Петрової матері там немало краму лишилося. На горищі старі лисячі шкури й досі висять. І таранка суха. І валянки.
— Нащо мені лисячі шкури?
— Не потрібні? — пожвавішала Галя. — То я візьму?
Майка плечима знизала — беріть! Учепилася очима в темну стіну сосен, що їх ніби хто спеціально так густо насадив, світу білого не вгледіти.
— Ще довго?
— Та майже прийшли, — оптимістично запевнила поштарка.
Певно, щаслива. Час їй — болото: міси, поки ноги носять. Майка вже й зголодніла, і проковтнула півпачки “Зоологічного” печива, і допила воду з пластикової пляшечки, а за соснами — тільки сосни, кінця-краю нема. І тільки коли сонце скакнуло з небес ближче до верхівок дерев, ліс обірвався й перед Майкою розтелився засніжений білий луг, за яким посеред височенних старих груш скупчилися кілька старих хат.
— Оце і є Капулетці?