Злякалася. На ноги. Зуби цокотять. Ввалилася в хату. Де ж ті кляті ключі? Скоріш замкнутися, щоби ніхто… наштовхнулася животом на кут стола — аж попливло перед очима. Хитнулася — як же боляче! — завалилася на голий дерев’яний тапчан у чобітках, джинсах, светрі, пуховику, шалику. Рюкзак до живота. Вовняну шапку на ніс. На… — зуби цокотять — на-що… питала Галю про електрику? Сірників би краще попросила. Підпалити халабуду. Те… Те-пло було б. Те-мінь. Те… У голові паморочиться. Те-пер… помру?
Під вікном сніг у відповідь — рип… Е-е-е… Скоро ж ти, бабо-смерть. Уже й пришкандибала? Те… Те-пер?
— Є хто?.. — почула тихий голос.
Що?! І питає?.. А як мовчати-причаїтися? Пройде повз холодну сіру хату, посуне іншу здобич шукати?.. Те… Те-пер тихо, Гілко! Вмри, аби смерть оминула…
— Є хто?! — двері розчахуються, підлога скавучить.
Майка витріщає очі, намагається вихопити із суцільної темряви рухомі обриси. Марно.
— Хто тут?.. — шепоче ледь чутно.
У темряві спалахує вогник сірника. Полум’я вихоплює худенькі жіночі руки — одна тримає сірник, друга підносить до нього білу свічку. Хата наповнюється м’яким миготливим світлом.
— Хто ви?.. — Майка ледь ворушить вустами, вдивляється у скорботне жіноче лице — таке в Богородиці на іконі в куті.
Жінка тоскно хитає головою — ой, не брехала поштарка Галя. Недарма грюкала у хвіртку, кричала знадвору:
— Уляно! Там у Реп’яховій хаті дівча завелося. Геть дурне. Як до себе не забереш, до ранку задубне.
— Ходімо, — тільки й мовила.
Святий ти вечоре…
Де ті молитви? Дванадцятьом би апостолам і людям грішним куті, пирогів, борщу пісного, вареничків, вушок із грибами… Голубців би, оселедця, квасольки колоченої, гороху з капустою, рибки смаженої, пампухів з узваром… Немає? Онде чай парує, вишневими гілочками пахне, хлібина немагазинної форми, з банки квашені помідорки світлофорами — червоний, жовтий, зелений… Їсти? Шлунок замерз і вмер — ніяких жадань. Тіло чуже, млосне. Майка спантеличено кліпає повіками, спостерігає за рухами немолодої худорлявої ґаздині: всадила гостю на лаву, скидає чорну дублянку, хустину та все зиркає на дівча, наче те зараз і звалиться.
— Уляна я. А ти?..
Майка мовчить.
— Пий… — У жінки тихий голос. Простягає чашку з чаєм, притримує її, ніби Майці не втримати. — Може, пуховичка скинеш?
Ні! Майка розуміє — тут тепло. Онде на столі миготить свіча, біля печі березові дрова купкою, ґаздиня лишилася в самій лише футболці і спортивних штанях…
Ні! Шалика до шиї. Усередині ще ворожить зима, шкребе по кістках, викручує м’язи. Холодно. Майка намагається вимовити те єдине важливе цієї миті слово виразно й голосно, та зуби цокотять об чашку — хо… хо…
Уляна підхоплює дівча під пахви, тягне до печі.
— Ходімо, ходімо. На печі зігрієшся. Залізеш?
Хтозна. Майка залазить на табурет, з нього шкребеться на гарячу ватяну ковдру, розстелену на печі. У чобітках, пуховику, шапці. Сил нема. От зараз засне і відлетить на небеса. Замість небес — біла потріскана стеля. Майка повертає голову вбік, наштовхується поглядом на сухі груші. Лякається: засну і провалюся в піч. І згорю. Повіки склепаються, дурні думки стають реальністю — провалюється в гарячу, розпечену чорноту і відрубається без сновидінь. Спи, дитино… Святий вечір… Онде перша зірка крізь хмари пробилася.
Уляна так і не заснула.
Мостилася-мостилася, прислухалася до тихих Майчиних схлипів, — тривожно спала, крутилася на печі, — врешті плюнула на дурне діло, підхопилася… А ніч. До роботи не візьмешся. Хіба що кашу в печі запекти, щоби на ранок гості сніданок був. Поставила горщик у піч, сіла біля столу, люстерко перед собою поставила — вдивлялася у власне відображення, наче б у ту різдвяну ніч знову дівкою стала: от зараз побачить судженого.
— Геть стара…
Серце в сльози: хіба?! Сорок рочків тільки восени стане.
Плечі розправила, чорняве волосся рукою розворушила та все в очі собі, в очі: стара?.. Сумна! Забула всміхатися, а воно, як усміхнутися, враз молодшаєш.
Так і не усміхнулася. Люстерко відсунула. Пусте! Лишень час задарма гаяти. Хіба взяти парафіну зі старих свічок, витопити нові та не спішити, щоби вийшли довгими, рівними?
Заходилася парафін топити, а справа не йде. Думки за руки вчепилися, тягнуть додолу. Зиркне на дівча — серце холоне: що за халепа бідаху на Лупин хутір виплюнула?.. Та молода! Геть дитина. Поштарка Галя сказала — хату купила. Щось не дуже на дачницю скидається. Скоріше б ранок… Піти до хати нової сусідки, спробувати їй піч протопити.
Не дочекалася світанку. Небо тільки сірішало, круки замість півнів поперед сонця на паркані повсідалися. Витягла з печі горщик із пшеничною кашею, наскладала дров повні сани, потягла до Майчиної хати: дасть Бог, прогріє дитині хату.