Кнут Гамсун
На зарослих стежках
На зарослих стежках
Іде 1945 рік.
26 травня до Нергольма приїхав начальник поліційного відділку Арендала і повідомив нам із дружиною про хатній арешт на тридцять днів. Заздалегідь мене про це ніхто не попереджав. На його вимогу дружина віддала йому мою вогнепальну зброю. Потім я мусив писати начальникові поліційного відділка, що маю ще два великі пістолети з часів останньої олімпіади в Парижі, мовляв, він може забрати їх, якщо хоче. Водночас я додав, що хатній арешт, очевидно, не слід розуміти буквально, адже я мав довкола садиби чималенько землі, і все треба тримати на оці.
За якийсь час навідався помічник ленсмана з Ейде й забрав обидва пістолети.
14 червня мене повезли з дому до лікарні в Ґримстад, а мою дружину за кілька днів перед цим упекли до жіночої в’язниці в Арендал. Тож тепер я більше не мав змоги порядкувати на хуторі. Ця ситуація вкрай недоречна, адже тимчасовим управителем там лишився всього-на-всього молодий хлопчина. Але на те не було ніякої ради.
У лікарні одна з молоденьких медсестер поцікавилася, чи не хотів би я відразу лягти, оскільки в «Афтенпостен» писали про те, що в мене «цілковите виснаження» і мені «потрібна опіка».
— Господь з вами, дитино, я не хворий, — відповів я, — у цій вашій лікарні немає здоровішої за мене людини, я просто глухий!
Вона, либонь, подумала, що я вихваляюся, і не захотіла заходити зі мною в розмову. Атож, вона не захотіла зі мною говорити, і такого мовчання дотримувалися всі медсестри, поки я перебував у лікарні. Єдиним винятком серед них виявилася старша медсестра, сестричка Марія.
Я тиняюсь територією лікарні. На пагорку стоїть давня будівля, а в долині новіша — то, власне, і є лікарня. Я живу на пагорку сам як палець, на другому поверсі мешкають три юні медсестри, й більш нікого в будинку немає.
Я ходжу собі й роздивляюся. Тут усюди багато дубів-велетнів, а також немало таких, що хтозна-коли були зрубані, і тепер від їхніх пеньків угору повиганявся буйний густий молодняк, з якого так нічого й не виросте. На заході видно невеличкі хутірці.
Поліціант, котрий привіз мене сюди, попередив, що мені заборонено «покидати лікарню». Мабуть, і цю заборону не варт було розуміти буквально, але я поклав собі бути слухняним, взірцевим арештантом і навіть не наважувався відходити кудись ані на крок. А втім, дивно, в жодній країні я ніколи не мав жодних справ із поліцією, хоч удосталь намандрувався світом, ба — навіть більше: моя нога ступала на чотири з п’яти континентів, от лиш тепер, на схилі віку, я став арештантом. Ну що ж, те, що судилося, повинно статися ще до моєї смерті.
Я тиняюся день крізь день. Три юні сестрички — радше, практикантки — підіймаються по черзі на пагорб, приносять мені їсти і, крутнувшися на підборах, зникають з очей.
— Красненько дякую! — гукаю їм услід.
Тут трохи самотньо, та мені не звикати до самоти, вдома також зі мною не говорять, бо я глухий, мов тетеря, і всіх обтяжую. Попоївши, я виношу тацю з порожнім посудом у коридор, звідки вони його забирають.
Потім мені доводиться або знов іти надвір, або сідати розкладати пасьянс. Я не захопив із собою нічого читати, а мої газети не надходили. За кілька днів я питаю одну дівчину:
— Я бачив, що заходив листоноша, хіба мені не було ніяких газет?
На мою втіху вона не мовчить і відповідає голосно й розбірно:
— Вам не можна читати газет!
— Та невже? Хто це сказав?
— Начальник поліційного відділка Арендала.
— Он як. Красненько дякую.
Проте старша медсестра знаходить вихід, вона мені дозволяє покопатися в шафі з давніми книжками й підшивками газет. Он воно як, великодушні люди надарували лікарні шкільних підручників, журналів для дітей та молоді, оправлених романів, що виходили в журналах, видання «Для бідних та багатих», «Розмова», «Євангеліст», і між усім тим я знаходжу один скарб — книжку Топсе[1].
Я лаштуюся читати помаленьку, щоб розтягнути надовго, передусім я багато очікую від романів із «Морґенбладет». Мені впадає у вічі, що вони з бібліотеки Сміта Петерсена. Колись цей Сміт Петерсен жив у Ґримстаді й був пан на всю губу.
Та попри всі мої наміри розпланувати своє читання, я з жадобою накинувся на книжку Топсе й проковтнув її одним духом. Того Топсе, про якого Брандес[2] не хотів писати. Нині їх обох немає на світі.
Приходить поліціант, ставить мені низку запитань і нотує мої відповіді. Мене те ніщо не цікавить. Здається, владі конче треба знати, яким майном я володію, адже «Морґенбладет» оповістила про мої «великі статки». Я перелічив те, чим володію.
Потім кілька днів стояло затишшя, хіба що один поліціант приїздив із «ухвалою про управління майном», а другий — із «постановою про притягнення до громадянської відповідальності».
— Мені б так хотілося володіти вашим чудовим велосипедом, — зірвалося у мене з язика.
— Ви не хочете прочитати постанову? — спитав поліціант.
— Авжеж, але не зараз.
23 червня мене повезли до судового слідчого.
Він одразу ж зустрів мене усмішечкою:
— А ви, певно, маєте більше грошей, ніж зізналися?
Я трохи сторопів і подивився на того чоловіка:
— Я не сиджу на купі грошей, — відповів.
— Та ні, але...
Той мій статок, про який я заявив, становить десь 25 тисяч готівкою, 200 акцій в «Ґюллендалі[3]» та хутір Нергольм. І квит.
— Як же тоді авторські права?
Гаразд, якщо судовий слідчий скаже мені щось про авторські права в нинішній час, я буду йому вельми вдячний. Здається, тепер моя письменницька фортуна відвернулась від мене.
Та, Господи, як же я його розчарував! І як розчарував усіх решту, тих, хто сподівався запхнути носа до мого «великого статку». Що й казати, мій статок не просто великий, а величезний. Я не маю аніякого бажання забирати його з собою в могилу.
Допит був добропристойний і непосутній. На чимало запитань слідчого я відповідав ухильно, щоб зайве не дратувати цього зичливого пана. Судовий слідчий Стабель фанатично ненавидить Німеччину, а ще він вірить, хоч його віра завбільшки з гірчичне зерно, у благородне й безперечне право союзників здолати німецьку націю і стерти її з лиця землі. Крім усього того, про що вже було надруковано в пресі, я назву кілька деталей.
Він спитався моєї думки про товариство націонал-соціалістів, яке я відвідував у Ґримстаді.
Я відповів, що в тім товаристві були достойніші за мене люди. Але змовчав про те, що там було не менше чотирьох лікарів, бо не хотів нікого називати конкретно.
До нього доходили чутки, що загалом я був надто добрий для того, щоб належати до нацистських змовників.
— Там також є судді, — сказав я.
На жаль, є. А як я ставлюся до тих жахливих злочинів німців у Норвегії, які нещодавно розкрилися?
Оскільки начальник поліційного відділка заборонив мені читати газети, то я сном-духом ні про що не знав.
Невже я не знав про вбивства, терор, катування?
Ні. Я краєм вуха почув про це лишень перед своїм арештом.
— Так от, солдат-найманець на прізвище Тербовен, що отримував накази від самого Гітлера, протягом п’яти років катував і вбивав норвежців. Але ми, хвалити Бога, витримали.
Ви вважаєте німців культурною нацією?
Я не відповів.
Він повторив запитання.
Я подивився на нього і нічого не відповів.
— Якби я був начальником поліційного відділка, то дозволив би Вам читати всі газети. Ваша справа відкладається до 22 вересня.
1
Вільгельм Топсе (1840–1881) — данський письменник, представник помірно-консервативного напрямку.
2
Ґеорґ Брандес (1842–1927) — данський літературознавець, публіцист, перший у Данії дослідник життя і творчості Тараса Шевченка.