— Напевно, так.
— А його мати досі ще сподівається, що він вивчиться на пастора й повернеться. Але, мабуть, він зробить по-своєму.
Дядько, лежачи на розкладній лаві, вигукнув:
— Він — більше, ніж пастор!
Я не знаю, звідки мій дядько позичив цю фразу, очевидно, з газет і книжок, у які заглядав. Але хто був той син, на кого покладалися такі сподівання? Пауль Боттен-Гансен[12]. І не хто інший. Один із найкращих поміж своїх норвезьких сучасників.
Мій батько також мав колись сина, на якого покладав сподівання.
З такими обдарованнями буває немало клопоту. Але не варто робити зі свого розчарування трагедії. Це не кінець світу.
В глибині занедбаного саду біля сусіднього будинку росте ялинка, та що мені до неї? Тому я майже не дивлюся в той бік. Звичайно, вона геть занехаяна, і їй, либонь, судилося загинути. Вона дуже красива й маленька, з метр заввишки і пряма, як свічка, але поруч стоїть велетенська тополя, що затіняє її, до того ж і вдень, і вночі гладить своїм листям ялинчину верхівку і ні на мить не дає їй спокою. Краще б вона не стояла в мене на шляху! Але іншої дороги немає. Краще б вона не була така беззахисна, хоч це не зворушує мене. Та хай там що, а темними осінніми вечорами я поволі плентаюся до неї і прибираю з її голочок листя та обламую тополине гілля, щоб ялинка вночі мала спокій. Однак раз по раз уранці з’являється нове листя й нове гілля, а мені так високо не дістати. Я пригледів собі ящик, який можна було б підставити під ноги, але в усіх вікнах світиться, і озивається собака. Чого б мені не піти туди посеред дня й одним махом не поприбирати все те листя й гілля? Можливо, торік я це й зробив би. Але тоді мене тут не було, я перебував на примусовому лікуванні.
Як це все безглуздо!
Я підстерігаю сусіда, вітаюся з ним і кажу:
— Може, ви спиляєте гілля на тополі і врятуєте цю ялиночку?
Він нічого не відповідає, мабуть, читав у якійсь газеті, що мене піддавали психіатричному обстеженню.
— Мені жаль цієї ялиночки, — кажу я.
Чоловік на це криво посміхається, дивлячись у бік відчиненого вікна в будинку, і лишає мене на самоті.
А я, поки байдикую, то збавляю час ще й тим, що темними осінніми вечорами обриваю трохи листя та обламую гілля, хоч високо не дістаю, і вітер гойдає інше листя та інші гілки. Усе безнадійно.
Але одного ранку з’являється чоловік із сокирою та пилкою і обцюкує тополю згори донизу. Мені-то що, але, здається, він отримав наказ, бо заразом обцюкує іще деякі великі дерева.
Може, тоді, кілька днів тому, хтось сидів край вікна, чув мою розмову із сусідом і бачив його криву посмішку? Очевидно, дружина.
Хай там що, а лише навесні буде видно по верхівці, чи ця ялиночка виживе. Чекати ще ого-го.
Я чую, що хтось мене гукає...
Аж ні, неправда, мені це просто вчувається. Кому я цікавий, як не собі самому? Якби я не був такий розтелепа і раніше звернув увагу психіатрів на свою малопомітну особливість, то вони досі б уже знайшли цьому якусь красиву назву. А тепер я сиджу тут, здоровий та бадьорий, і вигадую нісенітниці. Це щонайменше шизофренія.
Те, що хтось покликав мене, з мого боку — чистісінька витівка, а те, що я сам над собою покепкував, то й поготів: я не стерпів би такого ні від кого стороннього. Ніхто не кликав мене, але мені здається, що кликав.
Навіщо це мені здалося? Думки розлітаються навсібіч. Я мовби вправляюся, намагаючись спуститися на землю після депресії в психіатричній клініці. За ці місяці вона трішки відступила, однак повністю не минулася. Я вже був застарий для тих експериментів, які до мене застосовували, на це потрібен час. Мені лишається сподіватися на свій здоровий глузд і загалом на міцний організм.
Але невже мені просто почулося, ніби хтось мене кликав? Тут можна вернутися до кількох запитань професора Ланґфельдта: чи переживав я коли-небудь щось дивне, щось, так би мовити, надприродне? Я простодушно заходився відтворювати дуже глибокі, тонкі дитячі переживання, але розповідь мені не вдалася, взагалі то була даремна трата часу: він нічого не зрозумів. «А вам нічого ніколи не вчувалося?» — спитав він. Я не відповів. Не мав охоти.
Напевно, згадавши про той сеанс, я й подумав, що мене хтось кликав. Розумнішого пояснення я не маю.
Зате врешті-решт з’ясувалося, де взявся фінський ніж. Тут своя історія. Він з’явився у мене мило й несподівано. Гай-гай, ми, люди, нікчемні створіння, ми не дуже бачимо, нічого не пам’ятаємо, багато про що не здогадуємося. Я міг би й сам усе збагнути, але не збагнув.
Коли Стівенсон[13] сидів за письмовим столом на своєму острові в південній частині Тихого океану, то почув у глибині душі Божий голос. Він ні про що нікого не питав, не став гортати книжок, він пережив спалах геніальності, його пойняло натхнення. Він був хворий, але в блаженному божевіллі називав себе здоровим. А прочитав про нас, людей бетонної доби — й помер від серцевого нападу.
Виявляється, той фінський ніж — мій, його мені надіслав колись давно поштмейстер Ерік Фрюденлунн із Аурдала. Жаль тільки, що я не мав того гарного ножа тоді, як темними осінніми вечорами ходив надворі й обривав листя та обламував гілля.
Але яким загадковим робом фінський ніж попав до мене в ґримстадську лікарню? Історія вельми проста: до лікарні мене проводив малий Есбен[14], а йому страшенно хотілося взяти з собою цей великий рідкісний ніж, тож його мати не наважилася ні на що інше, як сховати ніж насподі дерев’яної валізи. Ось так. А потім вона, певна річ, забулася попередити мене про нього, коли їхала додому.
Якщо вже я пишу про фінський ніж, то згадаю ще одне: я отримав нові галоші. Моя родина одягає мене повністю, либонь, скинулися всі гуртом та й купили.
Але я не взував нових галош, я обв’язую старі з товстими підошвами й ношу їх уже кілька місяців. А то що я робив би з такими довжелезними шнурками, якби не обв’язував ними підошви? На щастя, вони годяться для цього, навіть не видно, що галоші обв’язані.
Я не маю наміру носити нові галоші.
Хоч би швидше минула зима. О Господи, хоч би швидше минула зима!
Мій зір ослаб. Мені дивно, що я погано бачу, і спершу я в це й не повірив, просто подумав, що в очі попала якась порошинка. У мене чудові окуляри, в яких я кілька місяців тому дуже добре бачив, невже вони вже не підходять?
За чималу плату мене відвозять на автомобілі до окуліста. «Послухайте-но: я все-таки кепсько бачу, не можу читати як раніше, не можу засилити нитки в голку, що це за дивина, невже в мене щось сталося з обома очима заразом?» Я не отримую аніякої відповіді, лікар налаштовує таблицю з білими та червоними лініями, літерами й числами. «Мабуть, щось негаразд із лівим оком», — підказую йому я. Він нічого не відповідає. Мене це дратує, і я наполягаю: «Так от, коли я затуляю ліве око, то можу далі читати тексти, набрані великим жирним шрифтом. А потім для певності затуляю праве око і бачу лише велику чорну цяту». «Гм», — каже він. Це дратує мене ще дужче, і я категорично заявляю, що в мене щось негаразд із лівим оком! «Я можу виписати Вам призматичні окуляри», — зрештою каже він. «Атож, мені потрібні призматичні окуляри, — відповідаю я, — адже це щось таке, як і призматичні лінзи, а крізь них дуже непогано видно». «Думаю, ми більше нічим Вам не допоможемо», — каже він і кланяється.
Неймовірно! Я, украй розлючений на окуліста, вертаюся автомобілем назад, я не вірю йому, аніскілечки йому не вірю.
Тепер у мене один вихід — податися в Осло. Ідеться до Різдва, треба поквапитись. Оскільки я не в змозі сидіти у випростаному стані дванадцять годин, цебто їхати потягом, я точно визначаю той день, коли можу пливти пароплавом, і вирушаю в дорогу. Усе йде гладенько, мені всі допомагають, утім, на облавку я в своїй стихії — чоловік у розповні літ. Для мене все влаштовано, я прибуваю в Осло, простую в готель, обідаю, голюся і йду до окуліста.
І тут починається невеличке випробування. День похмурий, надворі дощить, вулиці наганяють жах, і я нічого не бачу. Я підіймаюся на четвертий поверх якогось будинку і знов спускаюся. Мені на думку закрадається підозра, що я помилився, тож тепер зупиняюся і роздивляюсь номер. Раптом переді мною постає якийсь пан і вітається зі мною, поруч із ним — молода пані. «Чи можу я Вам чимось допомогти?» — питає він. «Ні, дякую, я просто шукаю помешкання окуліста», — відповідаю я. «Он там!» — каже він і показує пальцем. Пані всміхається. «І навіщо ви в таку негоду турбуєтеся, щоб допомогти незнайомій людині?» — питаю я. Пані розпливається в усмішці. «Я впізнав вас», — відповідає той пан. Я щиро йому дякую і заходжу в будинок. Чи не сюди я вже раз підіймався на четвертий поверх? На кожному поверсі я приглядаюся до всіх табличок на дверях і знаходжу помешкання лікаря. В приймальні переді мною троє людей.
13
Роберт Льюїс Стівенсон (1850–1894) — шотландський письменник, що останні роки життя прожив серед тубільців на остров і Уполу (Самоа).