Дівчина усміхнулася.
— Він житиме тут цілий рік, а от я вже не витримую, мене тягне додому.
Росіянин вийняв свою книжку з кишені, перехрестився і став її гортати. На обкладинці було зображено якусь ікону.
— Що це за книжка? — спитав муляр, та, не отримавши відповіді, повідомив: — Святе письмо. Мені хочеться підхопити його кельмою й пожбурити геть!
— Але ж для нього ця книжка дорога, — сказала дівчина за прилавком.
Муляр обернувся до мене:
— І що тут казати на таке божевілля? Вони мов тварини, нічого не розуміють, читають релігійні книжки, хрестяться. «Я народився в Росії, я росіянин», — каже він. Хіба не однаково, де?
— Ні, ні, — мовила дівчина.
— Що ви маєте на увазі, панно? — різко спитав муляр.
— Не однаково. У нас є країна, батьківщина.
— Отож-то й воно! Саме такі слова вбивають нам у голови з дня народження, про це пишуть газети і виголошують на майданах. А хочете почути мою думку?
Росіянин раптом в екстазі вигукнув:
— О свята могутня Русь!
— Від туги за батьківщиною з ним стається істерика, — сказала мені дівчина.
Муляр поривається нас покинути, піти собі геть, він блідне лицем і роздратовано скрикує:
— До біса батьківщину! Знаєте що? Хочете знати мою думку? Про любов до батьківщини, бухкання навколішки і всілякі сюсюкання? То хочете знати мою думку? Батьківщина — там, де нам добре. Атож. Така моя думка. Ось що таке батьківщина, і ніщо інше.
Панна усміхнулася до нього.
— Ну ви, звичайно, навчаєте такого й інших мулярів.
Він сахнувся:
— Що ви про це знаєте?
Тут уже і я не стримався:
— Ви, певно, виступаєте на зібраннях.
За хвилю-другу після того, як муляр зник, зайшли два добродії. То були мандрівники, вони попросили англійською дати їм мапу Фінляндії.
Росіянин мовив:
— Я — росіянин.
— Цсс! — цитькнула на нього дівчина.
Двоє добродіїв розмовляли біля прилавка, вони забажали ще й мапу Росії, щоб поглянути, де вони побували.
— Ми їдемо з Китаю, — пояснили вони, — неймовірна мандрівка, розтяглася на місяці, перетнули всю Росію. Ми — американці.
Дівчина говорила англійською і могла відповідати на їхні запитання.
— Що кажуть ці добродії? — спитав росіянин.
— Цсс, — мовила дівчина.
— Я просто хотів би знати, чи вони не з Росії.
— Так, вони їдуть з Росії.
— О, слава Ісусові Христу, то вони їхали тією великою залізницею, якій немає кінця-краю?! — чоловік заходився перелічувати губернії і міста, він назвав жовту будівлю, неподалік якої стояли товарні вагони і звідки було двадцять верстов до його домівки. Він перехрестився. — Даруйте мені, ви, напевно, минали велику жовту будівлю станції? Її ні з чим не можна сплутати, а всього за якихось двадцять верстов звідти була моя хата. Вона стояла біля бурчака, на березі якого росли тополі та кущі ялівцю, і пташок там водилося без ліку.
— Що хоче цей чоловік? — запитали американці.
Дівчина всміхнулася:
— Він хоче знати, чи проїздили ви повз його хату в Росії?
Американці розгубилися:
— Що? Не знаємо. Повз його хату в Росії?
— Він страшенно тужить за батьківщиною. Господарі виїхали, а він весь час приходить сюди...
— Його лишили тут?
— Йому веліли відразу ж їхати додому і дали грошей на дорогу. Але він зійшов на манівці й пропив гроші.
— Сердега! — засміялися американці. — Тож тепер він тужить за батьківщиною? І ми тужимо, — сказали вони. — Це недуга, нам вона добре відома. Але ми ось-ось відпливемо додому.
— Щасливої дороги!
— Дякуємо, панно. Де ви навчилися говорити англійською?
— В Америці. Просто я приїхала на якийсь час додому.
— Он як! — закивали головами американці. — То ви повернетеся до нас?
— Можливо.
І тут знов озвався росіянин:
— Запитайте їх, може, вони хоч бачили пташок?
— Я не можу цього запитати, — приязно сказала дівчина.
Американці попрощалися й рушили до виходу. Біля дверей вони обернулися й спитали дівчину, чи варто дати чоловікові грошей на повернення додому.
— Не думаю, — відповіла вона. — Мабуть, він чекає нових розпоряджень від своїх господарів.
— Ось вони й пішли, а я так нічого і не довідався! — зашморгав носом росіянин. — Вибачте, але коли я повернуся додому, вони там, напевно будуть, еге ж?
— Хто? Горобці? Авжеж, будуть.
— Якби ви їх тільки бачили, панно, вони зліталися до бурчака, а коли хотіли пити, то припадали до нього дзьобиками — ну хіба це дрібниці? — росіянин заплакав, а тоді взяв себе в руки і мовив: — Бідолашні пташки, у них сіро-жовте пір’ячко, а тільки-но їх проганяли геть, вони знов зліталися, небо від них аж темніло, їх там мільйон...
Сльози стікали в його сиву бороду.
Мене стомила його істерика і лишалося тільки подивуватися, яка терпляча була з ним дівчина.
Вона відповіла:
— Я — фінка, і сама знаю, що таке туга за батьківщиною, — вона перехилилася до мене через прилавок і зашепотіла: — Мені здається, він — мій двоюрідний брат. Але я не хочу, щоб він про це дізнався.
Одного туманного сирого дня я тинявся центром міста. То було десь поміж війнами, я мав вільний час і кудись ішов, несучи в руках щойно куплені книжки в кількох пакунках; їх трохи незручно було нести, бо вони вислизали з рук і мало не падали додолу. Власне, я йшов на пошту, щоб відіслати книжку до Червоного Хреста.
Отоді все й сталося.
Зненацька переді мною постав якийсь молодий чоловік, назвав мене на ім’я і сказав:
— Напевно, ви здивовані!
Він був гарно вбраний і не скидався на грабіжника.
— Атож, напевно, ви здивовані, — знов сказав він, а сам, здається, збентежився і перевів подих. Я зупинився, і він також. — Ні, я зморозив казна-що, почав як дурень, але мені хотілося знати, чи ви не здивуєтеся, коли я попрошу у вас допомоги...
— Я подумав, що ви хочете на мене напасти.
— Та ні, ні, навпаки. Я вскочив у халепу, мені страшенно незручно просити вас, але чи можу я розраховувати на вашу допомогу?
— Допомогу?
— Так, допомогу. Я не звик до цього вдаватися, але в мене велика скрута.
Я дав йому потримати свої книжки і сягнув рукою до кишені, — на той час у мене водилися сякі-такі гроші. Я шукав їх, а мені не давала спокою думка, що він просив не якоїсь там незначної суми грошей, а допомоги. До слова, в нього було чесне привабливе обличчя.
Поки я сушив собі голову такими дрібницями, він поволі почав іти. Я не звертав на це уваги поти, поки він не відійшов на кілька кроків. «Прошу», — сказав я і рушив за ним. Але він уже був далеко від мене попереду, я гукав його, піднявши руку з грошима вгору. Він ішов. Я гукнув ще раз чи два, але він наддав ходи і вже дістався до провулку Пілестреде. А тоді зник у бічній вуличці.
Я сторопів на місці. Оце так пригода! Мені не лишалося нічого іншого, як від подиву дурнувато засміятися.
Отже, молодий чоловік чкурнув геть із моїми книжками, ось що вийшло. Але якщо він розраховував на те, що їхня вартість перевершувала мою грошову допомогу, то він таки дав маху. Від його прорахунку виграв я, а не він.
Але не це мене тоді хвилювало. Мені цікаво було зрозуміти його поведінку.
Навіщо він почав зі слів «напевно, ви здивовані»? Щоб збадьорити себе і бути готовим, що я йому відмовлю? Втім, він відразу ж облишив таку тактику й трохи охолов. А потім, коли я дав йому потримати свої книжки, він збентежився від того, що просив допомоги! Якби я звів на нього очі, то помітив би збентеження на його обличчі, і тоді він збентежився б ще більше, але я був зайнятий іншим. Йому стало незручно, і він переминався з ноги на ногу. Спершу в нього не було ані найменшої гадки втікати від мене, зовсім ніякої, він просто демонстрував якусь зухвалість, йому здавалося, так певніше, а його перший крок тягнув за собою інші аж поки він дав дьору й зник.