Але тепер йому було не з медом, адже він сам себе загнав у безвихідь. Він чув, як я його гукав, і міг би вчасно озирнутись, але для нього не було нічого жахливішого, ніж вернутися назад і глянути мені очі в очі після такого, — тож що він мав робити?
Молодий чоловіче, ти, певно, не звик до скрути, ти не навчився просити допомоги. В мене склалося враження, що ти походиш із хорошої родини, та й сам — хлопець порядний. Тобі здалося, що твої «тимчасові труднощі» перехлюпують через край, і ти вирішив, ніби потребуєш «допомоги». Може, то було через рахунок на молоко або, як оце тепер, через якісь дрібниці, але Боже мій правий, тобі в житті ще випадуть набагато гірші часи.
А от щодо книжок, то вони лежать тепер перед тобою, ти не можеш повернути їх власникові, але так само не можеш лишити їх лежати на видному місці на столі, ти не хочеш їх позбутися, продати їх? Я питаю, бо в цьому вихід із ситуації, що склалася. У тебе серце як не вискочить з грудей від самої думки, що ти можеш отримати за них гроші, оскільки книжки все-таки не твої, звісно, якщо ти відмовишся від них, це зробить тобі честь. Та чи є в тебе за що жити? Вибач, що я пхаю носа до чужого проса, але піди з книжками до Омтведта. Це нові видання в твердій оправі, тобі вистачить сплатити рахунок за молоко.
До речі, як же це ти обпікся на цих книжках? Спробую знайти пояснення. Мабуть, тобі захотілося пожаліти старого чоловіка, що стояв посеред вулиці й марудився з грошима, а на нього витріщалися перехожі. Непогано придумав. Певна річ, у глибині душі ти знав, що я не побіжу за тобою слідом. Хоч і ти, мабуть, навряд чи зміг би криком зупинити злодія, чи, може, зміг би? Врешті-решт ти так заплутався, що, либонь, задумався над тим, як накласти на себе руки. Тож усьому можна знайти пояснення.
Що ж до мене — незручно вже тут стояти, люди поглядають у мій бік, я мушу тебе покинути, окрім того, мені треба на пошту...
А хай тобі грець!
Пошта... книжка для Червоного Хреста... пані Воґт...
Атож, пані Іда Воґт влаштовувала благодійний ярмарок на підтримку Червоного Хреста й попросила в мене книжку, щоб розіграти її в лотерею. Я купив книжку і написав на ній кілька премудрих слів. Та все-таки подарунок видався мені надто скромним, тож я поклав у книжку сто крон, щоб вона мала більшу вагу на розіграші. Мені її гарненько загорнули, і я подався з нею на пошту.
Але все вийшло зовсім інакше. Молодий чоловік із чесним привабливим обличчям, мабуть, стояв у книгарні й бачив, що відбувалося, а тоді пішов за мною, вибрав слушний момент і пошив мене в дурні.
Він поніс книжку додому. Саме так воно й було.
А пані Воґт мені довелося послати новий примірник із новим премудрим написом. І пані висловила мені невимовну подяку за мою вигадку з тими стома кронами.
Мабуть, я десь у цих своїх записах уже обіцяв, що, можливо, ще повернуся до життя в психіатричній клініці. Ну, не така то вже й невелика обіцянка, але мені не треба було зовсім нічого обіцяти й навіть говорити про це. Я й досі пам’ятаю, наскільки моє перебування там підірвало мені здоров’я. Цього нічим не можна зміряти, на це не знайдеться ані мірки, ані вагів. Здавалося, тебе повільно-повільно виривають з коренем.
Хто в цьому винен? Ніхто й ніщо зокрема, винна система. Командування людським життям за кодексом поведінки, укладеним без душі й серця, психологія, втиснута у графіки та параграфи, ціла наука діяти всупереч.
Інші можуть витримувати такі тортури, але мені не вдалося, я їх не витримав. Будь-який лікар-психіатр мав би це зрозуміти. Я був здоровою людиною, а перетворився на драглі.
Не маю звички нидіти і нарікати на життя та світ, тож утримаюся від цього й тут. Я не скиглій, люблю жартувати, від душі посміятися, у мене весела вдача. Цим я вдався в свого батька, якому все це було не чуже. Рештою хороших рис, що мені, можливо, властиві, я завдячую своїй матері. Я — витвір природи.
Але я не пишу свій життєпис.
Я просто занотовую сякі-такі пригоди, що зі мною ставалися, та несуттєві спогади з перебування в чоловічому відділенні психіатричної клініки. Також не можу поминути кількох серйозних речей, що мимоволі спадають на думку, хоч згадую їх вельми неохоче. Є щось єзуїтське в організації та управлінні цим закладом, де з півдюжини дебелих чоловіків у разі потреби приходять на допомогу, а медсестри, схожі на вуркотливих білих голубок, веселими зграйками бігають по палатах. Там були добрі сестрички й тямущі брати милосердя. У підвалі містилася майстерня для пацієнтів, яким приписувано фізичні вправи, а на останньому поверсі — лабораторія, де по-справжньому посвячені в експеримент могли робити відкриття в галузі вивчення психічного життя людини. Посередині будівлі були палати для півсотні «нервово- й душевнохворих» осіб. Час було розписано до хвилини, іще точніше годі було його розписати. Усюди панували порядок і пунктуальність, усюди — неприязнь, безликість та купа розпоряджень, сувора дисципліна і закон Божий.
Мій досвід підказував, що лікарня й божевільня багато чим різняться, хоч в обох закладах піклуються хворими. Я трохи знав, що таке божевільня, але коли мені там не спалося ночами, я мріяв про звичайну лікарню, про звичайну в’язницю, звичайну вахтову службу, примусові роботи — про що завгодно, аби лиш не ця божевільня на Віннерні. Я пробув там чотири місяці, а не повинен був провести жодного дня. Адже я був не пацієнт, а — пожилець, нахлібник.
Моє перебування там почалося у першому відділенні — у камері з вічком у дверях; мені дали ложку, щоб було чим їсти, заборонили надто голосно кашляти, самому розмотувати згортки з білизною, переданою з дому, й забрали мотузку. Так тривало два місяці, потім мене перевели на другий поверх. Я був дуже вдячний за те, що це вже була не камера, а бічна кімнатка зі звичайними дверима, які зачинялися. Тут було світліше, затишніше і з усіх боків набагато нормальніше, мені дозволили користуватися ножем і виделкою, а невдовзі віддали й годинник.
Проте й тут так само щось шукали, так само щось тишком-нишком винюхували, під приводом наведення порядку нишпорили в моїх паперах і книжках, і мені ще довго довелося терпіти, що на ніч у мене забирали одяг і кудись його виносили.
Я не бачив якоїсь великої різниці між пацієнтами цього поверху та першого, можливо, тут було трохи більше тих, що отримували шокову терапію, після якої мали відпочивати. На короткі прогулянки нас виводили надвір усіх гуртом, але я, глухий пеньок, мусив триматися осторонь, щоб не мучити своїх співрозмовників і самого себе та весь час не перепитувати одне й те саме.
Якось неподалік від мене зупинилася висока чорнява красуня, вона мені всміхнулася. Під чорним пальтом у неї білів халат, раніше я її не бачив, однак підвівся з лави, де сидів, привітався й сказав, що я не чую. «А я знаю!» — зрозумів я її відповідь по губах. Потім вона пішла собі геть.
Кілька тижнів я її не бачив. Але в неділю — напевно, то була неділя — вона в дорожньому вбранні і тримаючи в руках валізку, вийшла з жіночого відділення разом із якимось добродієм. Я привітався. Вона підійшла просто до мене й сказала, що хоче привітатися зі мною й подякувати за якісь мої книжки. Я спитав, чи вона часом не збирається їхати, але вона відповіла, що просто вийшла прогулятися зі своїм чоловіком. Вона була дуже привітна й намагалася говорити мені на вухо. Відтоді я коли-не-коли зустрічав її на прогулянках, ні, навряд чи це медсестра, я помилився, це була пацієнтка — нервова неврівноважена пані.
Котроїсь іншої неділі — якщо то була неділя — до мене привітався молодий чоловік, який ішов поруч із літньою жінкою, либонь, своєю матір’ю. Він більше нічого не мовив, лише привітався. Жінка не долучилася до нього, вона відвернулась. За тиждень він знов підійшов і привітався, а тоді так само ще за тиждень, жінка щоразу відверталася. Очевидно, він вітався всупереч її волі, тож я вирішив покласти цьому край, щоб їй більше не було чого крутити носом. Привітавшися з ним, я сказав, що він, мабуть, не знає про моє ув’язнення і про те, що мене сюди помістила поліція. Я не все втямив, що він відповів, але розчув слова: «...так само дорогий для мене!» Потім ні його, ні тієї жінки я більше не зустрічав.