Для мене стало загадкою, як у тій лікарні витримував службовий персонал. Чоловіки не такі вразливі, але медсестри потрапляли сюди в дуже юному віці і працювали років по двадцять. Ану, цікаво, скільки їм платять? Вони нічого мені не відповіли. А пенсія? Мовчок. Є відпустка? О, кілька днів! Ну, а далі мені незручно було розпитувати.
Але тут і починалася для мене загадка. Здебільшого медсестри були добрі, мали пристойні манери, грамотно говорили, це були освічені жінки, що закінчили школу, перш ніж потрапити сюди, вони читали книжки, тепер же більше не читають. Може, їм нічого читати? Ба ні. Адже тут усюди лежать недільні газети, біблійні часописи, релігійні книжки, але я не помічав, щоб котрась із сестер ними цікавилася. Офіційно в цьому місці дотримувалися релігійних засад, хоч водночас із тим ніщо не заважало проявляти людяність, наскільки то було можливо, а таких можливостей траплялося багато. Якби якась медсестра повелася негідно, про це ніхто не довідався б. За всіх інших життєвих обставин вона в разі потреби закликала б очевидців, але тут у цьому не було потреби, її оберігає власне мовчання та мовчання решти людей, і це система. Якщо вона встругне щось таке, за що треба нести відповідальність, вона однак ні за що не відповідатиме. А якщо хтось щось не те помітить в її поведінці, вона без жодних вагань опанує собою. Це не всі вміють, але ця медсестра вміє. Вона може навіть покликати брата милосердя, щоб він упевнився в її умінні. Коли яка-небудь медсестра тривалий час перебувала тут на службі, то насправді так навчалася лицемірити, що їй того вистачало на все життя. І перед смертю їй не лишалося нічого іншого, як просити в пастора відпущення гріхів.
Я часто згадую цих славних сестричок. Мені їх жаль, в лікарні тяжке повітря, і вони тут просто гибіють. Ані затишку, ані веселощів, ані сміху, не доведи Господи їм засміятися. Здебільшого вони були дуже симпатичні, я міг би назвати імена, але боюся наразити їх на неприємності. Над колискою їм співали про любов, про дітей і рідний край. Потім стали співати про замкнене за трьома дверима життя. Так минає час. Тож вони більше ні про що не думають, вони тут існують та й годі.
Поки я животів у цій лікарні, голова в мене туманіла від думок, коли вже закінчиться мій термін. Я все більше й більше виснажувався і все більше й більше марнів, до того ж ніяк не міг змиритися з роллю піддослідного кролика для психіатричної науки, та й ніщо особисто не зближувало мене з персоналом адміністрації. Ми проходили одне повз одного на сходах і в коридорах, не промовляючи ані слова.
На чолі їх усіх стояв пан Ланґфельдт, головний лікар клініки й професор університету. Я ніколи не слухав його лекцій, і, як звичайна собі людина, не можу нічого про них сказати. Либонь, не всі студенти в однаковому захопленні від його методики викладання, таке буває з викладачами багатьох дисциплін. Я ж керуюся власними враженнями та інтуїцією, тим і тим, спираючись на якісь епізоди, факти і на все, що в такому разі підказує мені моє душевне відчуття. У своєму листі до генерального прокурора я натякав на своє ставлення до професора Ланґфельдта, з часом воно не змінилося. Мені здається, він належить до тих невігласів, які закінчують семінарію начитаними людьми, почерпнувши немало знань з підручників та наукових книженцій, і які, очевидно, ще дуже довго вдосконалюють свої знання. Певна річ, на глибині тих знань я не розуміюся і висловлюю лише своє припущення, мені до того професора навіть немає ніякого діла.
Він дуже впевнений у своїх знаннях. Але це не та сама впевненість, про яку йдеться в давньому афоризмі: «Я знаю, що нічого не знаю!» Завдяки індивідуальним рисам і вдачі пан Ланґфельдт перевершує всіх своєю вченістю, якої не можна спростувати, він відповідає мовчанням на заперечення і загалом тішиться своєю банальною перевагою, що все-таки здається несправжньою.
Під час одного лікарняного обходу я бачив, як жінка, цебто заступник головного лікаря, довго йому щось пояснювала, хоч через неї затрималася ціла група, і він її спокійно вислухав. Потім же, не зронивши й слова, не кивнувши їй головою, він пішов далі, а за ним і весь персонал. А то ще та сама жінка, цебто заступник головного лікаря, не стрималася і гучно засміялася з чийогось веселого жарту, — він тоді тільки подивився на неї.
Я побажав би тому психіатрові навчитися сміятися. А при нагоді — і з самого себе.
Його холодна зарозуміла манера поведінки навряд чи достоту природна, вона радше удавана з огляду на місце й оточення. У ньому життя не заскніло, інакше він не був би такий діяльний та енергійний. Пильнуючи своєї педагогічної діяльності та наукового покликання, він знаходить час і упорядковує медичний довідник із порадами для цілої родини, і навіть за першої-ліпшої оказії пише статтю на екологічну тему для передплатників популярного щомісячника «Самтіден». Він молодий роками, добре знаний і, безперечно, його обирають до всіляких наукових товариств. Ні, він не заскнів. Інші можуть заскніти, він — ні. Його суворість можна пояснити деякою манірністю. Мабуть, він здатен і грати у мовчанку, і рубати з плеча.
Я згадаю навмання два подібні приклади.
Раз санітари поламали мій набір для гоління, розірвавши на клапті шкіряний пасок, на якому я направляв бритву, а крім того ще й десь поділи одну важливу деталь. Вона так і не знайшлася. Потім санітари пішли собі геть і лишили мене самого. Одна сестричка, що пропрацювала тут років двадцять, завела мене до якоїсь кімнатини й загадала мені поголитися бритвою, чи то своєю, чи когось іншого, та оскільки дзеркала там не було, я добряче порізався. Раптом до нас долинув крик — то репетував професор. Він аж надривався криком: мовляв, чого це ми прийшли сюди голитися? Він пирскав гнівом, сварився, називаючи сорокарічну чи п’ятдесятирічну жінку «дівчиною», тоді осікся і довго стояв, витріщивши очі, не пішов, ні, він стояв і оговтувався! Ото було видовисько. Медсестра отетеріла, я витирав мило і кров. Жінка навіть не писнула, хоч могла б сказати на своє оправдання бодай кілька слів, розповісти про санітарів, але хіба можна щось перечити професорові? Боронь Боже.
Бувало, що й на моєму хуторі працювали люди, і я себе питаю, чим це закінчилося б для мене, якби я за якоїсь такої оказії напустився з криком на якого-небудь робітника. Ні, напевно, я не гримав би на нього, я пішов би далі, вдаючи, що нічого не помітив.
Одного ранку професор підійшов до мене й сказав: «Мабуть, Ви забулися, що все-таки носили окуляри, як жили в Гарданґері![19]» Либонь, він хотів цим продемонструвати перед персоналом, наскільки далеко просунувся в обстеженні мого психічного стану, ледве не до дитячих літ. Але мене так само страшенно стомили його розмови про мої окуляри, які не мали жодного значення з психічної точки зору. Я жив у Гарданґері в 1879 році, то було майже сімдесят років тому, цебто за часів моєї молодості. Якби я мав таке бажання, то міг би все йому гарненько пояснити: одного дня на хутір, де я мешкав, приїхав лікар, ішов дощ, той лікар був у чорному дощовику і з чорною парасолею і мав подвійне прізвище — Мортман-Гансен чи якесь таке. Оскільки найближчі аптеки і крамниці оптики містилися в Берґені, куди треба було добиратися цілий день, лікар возив із собою в ручній валізі найпотрібніші медикаменти та окуляри — так у мене в Гарданґері з’явилися окуляри!
Але ж, бачте, нам треба показати персоналові, як ми докопуємося до глибин людської психіки.
Мене викликали до професора. Гінець, що прийшов мені це повідомити, неспокійно переминався з ноги на ногу — йому нетерпілося негайно йти. Професор і його підлеглі зустріли мене в кабінеті. Мені вручили три листи, що їх я згадував у своєму листі до генерального прокурора від 23 липня 1946 року і про які я раніше вже сказав усе, що хотів. Тоді, очевидно, я зробив якийсь нетерплячий рух, оскільки професор раптом роздратовано сказав: «Ви не повинні гніватися, ніхто не бажає вам нічого лихого!» Це було сказано не котромусь із учнів перед катедрою, а старому чоловікові. Він мав би добре подумати, перш ніж казати ті слова: мовляв, ніхто не бажає вам нічого лихого, — коли насправді він не міг відповідати ні за кого іншого, крім себе. Тож я йому заперечив. Професор роздратовано підвівся. Без жодних передмов, не порадившися з підлеглими, він голосно спитав мене: «Ви позичали гроші у жінок?» (Саме про це було написано в анонімних листах.) Я, напевно, роззявив рота, і, напевно, став затинатися. За якоїсь попередньої зустрічі мені вже доводилося нагадувати професорові, що ми не самі, але цього разу я не нагадав, мабуть, не спромігся нічого сказати, тільки щось пробурмотів. Не пригадую, щоб коли-небудь у своєму житті я позичав гроші в жінок, але якщо й позичав, то, звичайно, вже все повіддавав. Однак навіщо мене про це питати? У тому грубому досьє, переданому до суду, професор намагався письмово згладити цей епізод. Тепер я його не впізнаю.
19
Гарданґер — фіорд у південно-західній Норвегії, де Кнут Гамсун замолоду провів кілька місяців.