Між нами немає ніяких недомовок і фальші, ми давні знайомі, він називає мене то на «ви», то на «ти», він великодушна людина. «Приємно знов тебе побачити!» — кажемо ми обоє, але «Слава Богу, що я застав тебе живим!» — каже лише він.
— Я подумав, що це твоя потайна місцина, тож і зупинився тут. Не ображайся.
— Чого це ти так подумав?
— Бо знайшов ось ці папірці. Хочеш їх забрати?
— Ні. То просто якісь нотатки.
— Мабуть, це пісня, вірш абощо?
— Можливо, але викинь їх та й усе. Ти йдеш з півночі?
— Так, цього разу я йду з півночі. І знов туди вертатимуся.
— Ти й досі мандруєш по всій країні?
— Атож, і хтозна, чи є щось краще за це.
— І молишся Богу?
— О так, Бог милосердний. Навесні, під час польових робіт, я жив на одному хуторі, то благословенне місце, там є орган.
— Тобі щось дали за роботу?
— Ні. Правда, дали мішок картоплі.
— Мішок картоплі?
— А я нічого іншого собі й не бажав. В наші дні отримати мішок картоплі — цілий скарб, у деяких країнах вона скоро переведеться.
— Отже, ти читаєш газети? І обходишся без окулярів?
— Без окулярів? Я ще не зовсім старий. Атож, газети я також трохи читаю. Але ми часто збиралися на тому хуторі, де я жив. Люди дуже гарно співали під орган.
— А ти читав у газетах про Трумена?
— Ні, не читав. Про Трумена?
— Так, це президент Америки.
— Я так мало знаю, — сказав він.
— А читав про Кірстен Флаґстад[22]?
— Про Флакстад[23] на Лофотенських островах? Так, звісно, я знаю, де то.
— Але це відома співачка. Вона їздить по світу й співає.
— Он як. Ні, я, на жаль, дуже мало на цьому знаюся. То вона мандрує і просто співає? Напевно, це дивовижно.
— Так. У просторих залах та церквах. Послухати її сходяться тисячі людей.
— Ну й слава Богу! А щодо мене, то я не вмію співати. Якби мені повчитися, то я ходив би і співав. У мене також є голос, не буду заперечувати, однак співаю я так собі, хоча ноти знаю. Ось я сиджу й дивлюся на тебе: ти що — підв’язав галоші?
— Так, але в мене є нові галоші.
— Он як.
— Нові стоять без толку, я так ніколи їх і не взував. Це все родина про мене дбає.
— Я проходив проз твій хутір, як він тепер називається? Ага, Нергольм. Недавно я проз нього проходив. Чималий хутір. Але там усе занедбано.
— Авжеж.
— Тобі відомо, як усе занепадає, коли ніхто не порядкує?
— Звичайно, Мартіне. Що ти робиш з картоплею?
— З картоплею? Що я роблю з нею? Печу на багатті, як мандрую з краю в край. Мені її надовго вистачить. Ти пробував їсти печену картоплю? — питає він мене.
— Так, хтозна-скільки разів у дитинстві.
— Це дуже смачно.
— Ага.
— Я не знаю кращого відчуття за голод, нагуляний у довгих мандрах.
— Ти був уже в Гельґелані?
— В Гельґелані? Був.
— Ну, а чув щось про того шкільного вчителя, що пропав у Америці?
— Так, цебто, його не знайшли.
— Жаль його родини, що тут лишилася, — кажу я.
Мовчання.
— Як її було звати? Альвілла? І двоє дітей.
Мовчання.
— Вона зверталася до Червоного Хреста чи Армії Порятунку?
— Так, зверталася, — відповідає він. — Вони не можуть його знайти.
— Вибач, Мартіне, а чого вона не повертається додому в Гамарей? Адже там у неї родичі.
Він мовчить, а тоді відповідає:
— Вона не може повернутися додому.
— Он воно що.
— Недавно вона вскочила в халепу. Я не повинен нічого казати.
— В халепу?
Оскільки він мовчить, я більше нічого його не питаю. Мені добре відомо, за якої оказії в Гамареї обережно кажуть, що дівчина «вскочила в халепу». І я просто сиджу й сам собі обмірковую те, що почув.
— Це все дуже дивно, — поволі каже він. — Маленька дівчинка, схожа на крихітне Боже янголя, сиділа в траві, але я не насмілився підійти до неї ближче, щоб не налякати. Стояла дуже тепла днина, і на ній була сама льоля, а ще блакитна шовкова стрічка на шиї. Ніколи не думав, що буває така краса.
— У тебе немає її світлини?
— У мене? Та ні. Я навіть не зайшов у хату сказати, що був там.
— А чого ти не зайшов?
— Ну, я завдаю їй тільки болю, коли приходжу. Дуже прикро, але вона звинувачує мене в тому, що вчитель поїхав, бо це я позичив йому гроші на квиток.
— Нехай і так, — грубо кажу я. — Та в кожнім разі ти не винен, що в неї народилася дитина.
— Ні, вона каже, що я й тут винен, — веде він далі. — Вона твердить, що це я довів її до такого і перевернув догори дриґом усе її життя.
Ми обидва мовчимо.
— Уже вщухає! — каже він про дощ, визираючи з-під сховку. — Ось-ось вигляне сонце. Дощ уже пересівся. Небо прояснюється.
Мені жаль Мартіна, але я боюся, щоб він не помітив мого співчуття, він увесь такий латаний-перелатаний, що мені хотілося б назвати його своїм братом або родичем, та йому це навряд чи сподобається. Стільки різних доль на світі.
— Я так хотів би дізнатися, як її звати, — сказав він. — Вона сиділа в траві і пальчиками перебирала бадилинки. Добре було б дізнатися до Різдва, коли я посилатиму їм невеличкі гостинці. Якби я дізнався, то міг би назвати її на ім’я.
— То, може, напиши і запитай?
— Ні. Але ти навіть не уявляєш, яка вона гарненька. Я бачив дітей раніше, вони всі гарненькі і схожі на образ Божий, що й казати. Проте вона сиділа тихенько і бавилася сама собі в траві — цілком невинне дитя!
Його блакитні очі трохи погасли й засльозилися.
— Хто її батько? — питаю я.
— Не знаю, — коротко відповідає він. — Мабуть, хтось із тутешніх.
— Я просто подумав, що, може б, їй вийти за нього заміж?
— Ні, ні, це неможливо. Вона ж заміжня.
— Ти її питав?
— Я? Ти про що? Хіба я... Але вона колись сама казала, що ніколи більше не вийде заміж.
— Вона вже, напевно, в літах?
— Вона? Ні, ти не повіриш, але вона така ж молода, як і раніше, з її вигляду ніколи не вгадаєш, скільки їй років.
— Що ж, Мартіне, приємно було побачитися, — кажу я і згортаю парасоль. — Я часто про тебе думаю, ти — справжній мандрівник, тобі треба зовсім мало, тільки мандрувати. Такий ти є.
— Ми ще побачимося, як ти гадаєш?
Мені не хочеться порушувати церемонії прощання, і я нічого не відповідаю. Тільки питаю:
— Ти не стомлюєшся ходити?
— Ні. Ну, а як стомлююся, то лягаю відпочити. І дякую Богові.
— Поки я не забув, скажи мені, Мартіне: коли ми бачилися торік, ти вже знав про те, що сталося в Гельґелані?
Він одвернувся:
— Мені не треба було нічого казати. Я не мав розпускати язика.
— Але ти знав усе це торік?
— Так, — відповідає він.
Він змовчав про це, він усе терпляче пережив. Чи був він пригнічений? Здається, ні, він був спокійний і великодушний.
— Мартіне, я тебе не розумію. Вона не має рації, коли звинувачує тебе, оскільки сама вскочила в халепу. Геть не має рації.
— Їй нелегко ведеться, — відповідає він. — Хто вона тепер? Ні вдова, ні дружина. А доводиться жити поміж людей.
— Я бачу, що ти всю вину хочеш узяти на себе, але я цього не розумію.
— Узяти на себе? У мене добрий порадник, — каже він. — Я приходжу до Бога з усіма своїми смутками. Інакше зі мною, мабуть, сталося б щось лихе. Я молю Господа Бога, щоб він не покидав мене. І тобі треба молитися. Пам’ятай про це в своєму віці.
— Що ти робитимеш після того, як підеш звідси?
— Піду по свій наплічник, я лишив його в одних людей. Адже мені треба пристойно вбратися, бо ввечері я промовлятиму перед громадою. У великому будинку на багато вікон. Мабуть, зійдеться чимало люду.
22
Кірстен Флаґстад (1895–1962) — норвезька оперна співачка, драматичне сопрано, уславлена виступами в операх Ріхарда Ваґнера.