Выбрать главу

— Я нічого не почую, якщо й прийду.

— Так. Але я не забуду про тебе, коли там промовлятиму. Я буду неймовірно щасливий, якщо ввечері звертатимусь до Бога. Разом зі своїм давнім приятелем. Оскільки ми обидва з Гамарею і знаємо одне одного...

Було по-літньому сонячно. Кожен із нас подався своєю дорогою, однак я вирішив, що піду на зібрання. Сяду собі біля дверей і дивитимуся.

Який же ти добрий, Мартіне з Клеттрана! У глибині твоєї душі росте квітка, маленька квіточка гріха на самому споді душі — твоє безнадійне кохання до блудниці Альвілли, яка ніколи не хотіла тебе знати. Але одного дня ти почуєш, що Альвілла вийшла заміж за тамтешнього чоловіка, на те немає іншої ради, тобі доведеться витримати цей удар. І тоді ти знов прийдеш до Бога й скажеш, що їй тепер нелегко.

Дорогою додому я все добре обміркував. Ніякого іншого вбрання у мене не знайдеться, але можна буде відстебнути комірець, щоб ніхто мене не впізнав і не здивувався появі на зібранні глухого чоловіка. А ще можна закутати шию темним шаликом і лишити вдома ціпок, надто вже він своєю світло-жовтою барвою привертає до себе увагу.

Цього разу Мартін не згадав про свій рукопис, подумалося мені. І то було зрозуміло: він уже не мав потреби просити когось читати оповідання, час пролетів мимо письменника і його твору, сталися нові події.

Я не міг не помітити його дурості, вона очевидна, але радше я назвав би це простодушністю і наївністю. Коли він розповідав про невинне дитя, що сиділо в траві, то скидався на святого, посланого Богом на землю, і сам був невинний.

Я без зайвих зусиль знайшов будинок, де відбувалося зібрання, адже на парканах і телеграфних стовпах були розклеєні афіші з двома іменами: секретаря молодіжного товариства, кандидата теології Симона Тростдала та Мартіна Еневольсена, усе свідчило про те, що в цьому зацікавленому колі їхні імена добре знані. Зустріч — сьогодні ввечері. Запрошують усіх охочих. Люди юрмилися надворі і всередині, вікна були відчинені, і дехто слухав під вікнами.

Невеличкий тутешній гурт із чотирьох осіб проспівав псалом, і секретар молодіжного товариства почав свою промову. На вигляд то був приємний чоловік, він, очевидно, заздалегідь повибирав із Біблії цитати, тож коли виникала необхідність, швиденько знаходив пальцями потрібне місце. Не знаю, що він там казав, мабуть, нічого особливого, я не чув, а просто сидів і дивився. Він промовляв півгодини.

Я не зводив погляду з Мартіна. Він уважно слухав і здавався щасливим. Коли секретар молодіжного товариства закінчив, Мартін похитав головою, мовляв, сьогодні у них усе надзвичайно вдалося: і псалом співали чудово, і промова гарна, — про щось краще годі й мріяти. Він підвівся, стулив долоні докупи й заворушив губами, і я зрозумів, що тепер уже Мартін молився Богу, я зрозумів це з того, що багато присутніх також стулили долоні докупи й приєдналися до нього. Ось так він і перейшов до молитви.

Він не шукав ніяких біблійних цитат, лише мимоволі раз по раз торкався рукою до Біблії на столі. Але якщо він не переставав ворушити губами, то, напевно, щось казав. Цей великодушний Мартін надто мало часу віддавав читанню та роздумам, навряд чи він спроможний був узяти якусь тему і висвітлити її так, як це вміють інші проповідники, він був такий самий невіглас, як Ісусові апостоли. З релігійного досвіду в нього лишилися враження молодості, коли він одного разу стояв навколішки на засніженій скелі, і його пройняло сліпучим світлом, що лилося згори. Хоч то було не світло, цього не можна пояснити, до нього спустився Всевишній, цебто Господь Бог.

Він, як звичайно, казав, що не проповідував, що йому бракує знань, що він просто молиться Богу. Мабуть, як він і казав, у нього була своя манера. Я бачив сяючі очі присутніх, що діставали носові хустинки, цілком очевидно, що декому, здається, стало жаль цього доброго літнього чоловіка, який ходив босоніж із краю в край і майже обходився без їжі. Либонь, він був той чоловік, що міг схилити інших до молитви, він вабив до себе людей, люди прив’язувалися до нього і не спускали з нього очей. Один раз я побачив, як він тицьнув пальцем на дошку, що висіла поруч із дзеркалом, але з такої відстані я не міг прочитати, що там було написано. Потім я помітив, як він утихомирив двох малих дітей, — мерщій кинувся до них, охоплений подивом і радістю. Мати, певно, зсадила їх додолу, щоб трохи відтерпли коліна, але Мартін, звісно, нічого не мав проти, він підхопив обох дітей на руки і став молитися за них Господу Богові так ревно, що в нього зашарілися щоки.

Мені довелося б витратити хтозна-скільки часу, щоб дослівно відтворити все, що він казав.

А загалом... атож, що воно було загалом? Це називалося відправою, люди цілий вечір слухали проповіді. Для них вони були живою реальністю, прихистком на прийдешні дні.

Коли вони прощалися одне з одним надворі, то мовби спускалися з небес на землю, цебто просили переказувати вітання вдома і всяке таке. Аж тут секретар молодіжного товариства знов узяв слово, воліючи ще щось сказати, — мені здалося, він раптом помітив мене, і я від того зіщулився. Наскільки я міг уловити зміст своїми глухими вухами, з нього, з цього кандидата теології, вийшов непоганий проповідник, окрім того, він був сам по собі вельми симпатичний.

Безбожники кажуть: їм навіть на думку не спадає вірити в те, в що віримо ми. Мовляв, віруючими нас роблять наші забобони чи лише наша глупота. Вони покликаються на купу місць у Біблії, які неможливо осягнути розумом. Та, любі мої, серед нас усе-таки живуть люди, що вірять так само, як і ми, і яких не випадає звинувачувати в глупоті, правда ж? О, нам відомі неабиякі вчителі та мудреці, можна назвати скільки-завгодно імен, вони нічим не поступаються перед самим Паскалем[24]. Тоді яким чином ми пояснимо, що ці жінки й чоловіки усно й письмово засвідчують ту саму віру в спасіння і блаженство, що і ми? Я не видаю себе за великого знавця, мені до того далеко. Але можу легко відповісти на це запитання. Йдеться про диво. Саме завдяки Святому Духові наша душа набуває твердої віри та впевненості. Це диво стається в нас із Божої ласки. Не знаю, чи досить добре я це пояснюю, однак у кожнім разі дивно, що безбожники лишаються абсолютно байдужими до власного благополуччя. Їм було б краще, якби вони послухалися здорового глузду.

Почалася нова відправа.

Мартін уже давно пішов.

***

Здається, торік чи позаторік я був повен снаги і сил? Згадую те немов якийсь міраж. Щоранку я відчував себе неймовірно бадьорим і здоровим, а якщо вночі мені вдавалося щось трохи написати, то я на радощах мало не стрибав і дякував Господові за те, що живу на світі. Тепер я так не роблю. Я в старечому будинку не для того, щоб звертати на себе увагу.

Та втім хтозна, навіщо я тут.

Уже вдвадцяте оприлюднюється новина про мою «справу»: третього червня я прочитав у газетах, що розгляд моєї справи вже закінчено, і всі документи передано в повітовий суд Ґримстада для винесення вироку. Згодом у газетах з’явилася інформація, що повітовий суд Ґримстада не отримував ніяких документів і що мою справу перенесено на осінь.

Після 1947-го настане 48-й, 49-й, 50-й... 60-й...

Я бачу до половини спущений прапор. Хтось помер, але це не я. І навіть не хтось інший із нас, ми вельми живучі. Ми щодня помаленьку рипимо й нічим не легковажимо. Натомість жодна дрібничка не прослизає повз нас непоміченою, потім ми про все те баляндрасимо. Ми стежимо за тим, хто заходить у двері, хто вистругав новий ціпок, хто купив новий мундштук для люльки. А коли, буває, вночі загавкає сусідське собача, то ми довго про нього теревенимо.

Я, здається, згадував, що одна з наших юних красунь, які сиділи у відділі соціального забезпечення і вели документацію, торік нас покинула. Нікому не вдалося її втримати. Тепер ось і друга красуня буквально поїхала геть, а ми лишилися самі. Вони ніби відшмагали нас батогом. Тут нічого не вдієш, та однак ніяково. Вони обидві дуже справно приносили мені газети, а після того, як спускалися вниз, на сходах ще довго пломеніли їхні усмішки. Але ніхто не може дорікнути комусь із нас бодай словом, ми для цих жінок робили все, що могли. Певна річ, ми, молодші чоловіки, що не були прикуті до ліжка, могли мати якийсь шанс, та потім з’явився дев’яностошестирічний стариган, засидівся тут, і все нам зіпсував. Це ж треба такому статися! До того ж через те, що в нього трохи почервоніло горло, він обмотував кілька разів свою шию вовняним шаликом.

вернуться

24

Блез Паскаль (1623–1662) — французький філософ, письменник, фізик, математик.