Ми сидимо на просторому балконі другого поверху, його віддано в наше розпорядження, зручно розсідаємося, куримо і весь час щось мнемо пальцями. Ми в доброму гуморі, і в нас не стуляються роти, адже стоїть така розкішна погода, якої нам ніколи не доводилося бачити, упродовж тижнів і місяців тут не впало ні краплі дощу, трава згоряє, взимку не буде чим годувати худобу, сади марніють від посухи, не цвіте картопля.
Але зараз ми втрачаємо до цих речей цікавість, вони відбувалися хтозна-коли, ще за часів нашої молодості. Погомонівши про все, що в нас перед очима, ми заходжуємося обговорювати довгі сходи, що ведуть на подвір’я: скільки там східців, хто може ходити ними без ціпка, а хто здатен переступити через дві сходинки. Часом поміж нас трапляються дуже браві чоловіки, сімдесяти- або вісімдесятирічні старі парубки, які твердять, що їхні носи, як замолоду, обсипало ластовиння. В одного недавно був день народження, і він змусив директрису напрасувати стрілки на своїх штанях. Ось так. Хоч це викликало в неї, м’яко кажучи, роздратування. Він часто ходив із шиком, тримаючи в руках геть потерту канцелярську папку, що защіпалася на блискавку, і вдавав із себе ділову людину. Піжон. Навіщо він носився з цією канцелярською папкою і брязкав в’язкою ключів? Це ж непристойно. А крім того, бувало, взував блискучі черевики і надівав набакир кепку з вузьким козирком — і це посеред тижня, а не задля неділі чи якого-небудь свята.
Щойно він, напевно, так вихвалявся, що перебрав міру, бо ніхто йому не повірив, атож, вони йому аніскілечки не повірили, похитали головами і засміялися просто у вічі. Врешті-решт він обвів їх усіх зневажливим поглядом та й пішов.
Утім то не був розбрат навіки, зовсім ні, адже ніхто нікого не хотів образити. Його все-таки люблять, він людина незамінима, крім нього немає кому розтлумачити нам неймовірні факти і явища — землетруси, небесні світила та атомні бомби. Коли над нашими головами з’явився якийсь літак, то він міг пояснити до деталей, як там усередині.
— Гаразд, але ж людей там немає? — спитали його.
— Немає? — здивувався він. — Там їх чимало.
Йому знов не повірили.
— Ми не бачимо жодної людини.
Він окинув поглядом літак:
— Судячи з того, як він тримається в повітрі, я думаю, що на борту п’ятнадцять-двадцять осіб.
— Ха-ха-ха, та ну, вибачайте! Де ж тоді пасажири? Може, полягали долі і в щось позакутувалися?
Я знаю, що мені краще нікому не докучати своїми роздумами, вигадками і відчуттями, в комусь іншому я цього теж не терплю. Але у мене в голові шумить, чи, може, то в тілі або в душі так шумить. Це не початок застуди абощо, з чим я можу впоратися, вдягнувшися чи роздягнувшися; цсс — та ж цей шум скидається на янгольські звуки скрипок, багатьох-пребагатьох скрипок. Достеменно так!
А трохи згодом озивається дещо інше. Чи то вірш чи бозна-що, але знов якийсь шум. Мучить і мене самого, й інших.
Коли я стомлююся сам од себе і відчуваю порожнечу й виснаження, то рушаю в ліс. Це не допомагає, але і гірше мені не стає. Я більше не чую, як шумить ліс, але бачу, як гойдається гілля, і вже цього досить, щоб душа раділа. Це моє потайне місце, те саме, яке вивідав мій приятель Мартін із Гамарея. Тут, під скелею, є щось таке, як ніша чи печера, дно якої де-не-де поросло травою і вересом. Тут ніхто не підійде до мене зі спини і не підгляне, що я роблю. Це щастя для того, хто не чує.
Мені все більше й більше здавалося, що вийшло дуже непогано, їй-богу. Мало хто пише краще. Але, певна річ, наприкінці я збиваюся, переоцінивши свої здібності, і придумую зайві рядки, в яких немає потреби. Я не Роберт Бернс[25]. О, як мені знайомі ці сумніви: забагато чи замало? Від хвилювання і відчаю, що мене охоплюють, я висмикую довкола себе траву з корінням. Тепер Арільд[26] і це передрукує на машинці, візьме собі або викине, як йому заманеться. Однак я радий. Я звик викидати свої записи, викидав їх багато років, спершу викидав, а тоді підбирав і знов викидав. Над цим останнім віршем я сидів у своїй печері цілі три дні, викинув його і підібрав. А ще мені довелося пильнувати, щоб красиві строфи не виявилися зайвими і не зіпсували загальної картини.
Ми, кілька товаришів, сиділи гуртом. Я щойно видав збірку віршів і, на щастя, не чув про неї ніяких відгуків. Аж тут заходить Даніель і каже: «Твоїм віршам бракує милозвуччя!» Мабуть, він думав, що це для мене щось нове. Де там! Він був сто разів правий. Моїм віршам бракувало не лише милозвуччя, а й багато чого ще, всього на світі. Я можу помічати поезію в інших, я розчулююся й проливаю сльози над чужими віршами, але сам не вмію їх писати. Безліч разів небеса посилають мені благословенне натхнення, але все, що я творю, розбивається на друзки. Досить того, що я торкаюся до квітів, намацуючи пальцями пилок.
Я не пригадую хто — чи то Кеніґ[27], чи хтось інший — завів зі мною мову про видання збірки, але з мого боку то в кожнім разі було нерозумно. Даніель не так уже й помилявся, йому просто хотілося проявити благородство. Він казав, що все життя належав до вищих кіл суспільства. Кожному своє, у нього воно таке. Тепер він уже, напевно, помер.
А я ходжу в ліс і пишу вірші, хоч не маю до цього хисту. Просто собі забавляюся. Я злюся сам на себе за ту збірку, але зробленого не повернеш. Якщо хто-небудь захоче щось у ній шукати, то, може, знайде там спалах таланту, але тільки спалах. А ще мені пам’ятається, з якою байдужістю я готував її: нічого не відбираючи, взяв купу аркушів, поклав їх у великий конверт і послав Кеніґові.
За кілька місяців після того я стояв у підвалі готелю в Буде й палив усі свої вірші. Так я з ними покінчив. Ба ні, даруйте, вже багато років після того я стояв у підвалі готелю в Генефоссі й востаннє палив вірші. Тепер я не пригадую, як звали тих моїх господарів, але вони допомагали мені підтримувати жар. Села, як мовить Давид.
Я не хочу сказати, що це прекрасний вихід. Ні, ні. Але ті вірші, що я спалив, мабуть, були не гірші і не кращі, як у збірці. А втім — віршування мене таки захопило, і поки я віршував, душа раділа. То були години втіхи, спалах натхнення.
Улітку в газеті «Верденс ґанґ» написали, що мою справу розглядатимуть у вересні. Через три дні в іншій газеті повідомили, що моєї справи у вересні не розглядатимуть. Ніхто нічого не знає, але всі вважають, що писати про це цікаво. А чому б не змовчати про мене й мою справу?
Те саме палюче сонце, та сама посуха. Я щодня прогулююся в селище й бачу, що все горить. Це витівки лихого. Ліс знемагає від спеки, і, мабуть, доведеться де-не-де підсаджувати дерева, верес не цвіте, і бджолам немає взятку. Чи бувало так раніше? Бджоли злітаються на свої звичні галявки, озираються туди-сюди і, трохи погудівши, летять у свої вулики.